Він залився багрянцем.
— Перепрошую. Не затримуватиму вас.
— Як собі хочете.
Мілдред пішла далі, а Філіп, похнюпившись, повернувся додому снідати. Він ненавидів її. Знав, що перейматися нею може тільки дурень; ця жінка була з тих, кому він був абсолютно байдужий, і, мабуть, дивилася на його ваду з огидою. Кері вирішив, що сьогодні по обіді не питиме чай у кафе, але все ж пішов туди і ненавидів себе за це. Коли він увійшов, Мілдред кивнула йому й усміхнулася.
— Здається, сьогодні вранці я була з вами дещо грубою, — сказала вона. — Розумієте, я не чекала, що ви з’явитеся, і це стало справжньою несподіванкою.
— Ой, нічого страшного.
Філіп відчув, як раптом із його плечей впав велетенський тягар, і був страшенно вдячний дівчині за кожне привітне слово.
— Чому б вам не посидіти зі мною? — запропонував він. — Однаково вас поки що ніхто не кличе.
— Я не проти.
Кері подивився на дівчину, але не міг придумати, що сказати їй; він ретельно напружував мізки, намагаючись вигадати фразу, яка допоможе затримати Мілдред якомога довше, хотів пояснити, яка важлива вона для нього, але тепер, закохавшись по-справжньому, забув, як упадати за жінками.
— Де ваш друг зі світлими вусами? Я його давненько не бачив.
— Ах, він повернувся до Бірмінґема. У нього там бізнес. А до Лондона він частенько приїздить у справах.
— Він у вас закоханий?
— Краще запитайте про це у нього, — засміялася офіціантка. — Хоча я не знаю, чи стосується вас його закоханість.
У Філіпа мало не зірвалася з язика в’їдлива відповідь, але він уже навчився стримуватися.
— Цікаво, чому ви так зі мною розмовляєте. — Ось і все, що дозволив собі сказати.
Мілдред кинула на нього байдужий погляд.
— Здається, я вас не надто хвилюю, — додав він.
— А чому мали б?
— Та ні, у вас немає жодної причини цікавитися мною.