Філіп знав, що вона збрехала. Вдавати з себе когось дівчину змушували міщанські погляди її класу, адже праця заради заробітку вважалася ганебною для жінки.
— У моєї родини чудові зв’язки, — повідомила Мілдред.
Філіп легенько усміхнувся, і дівчина це помітила.
— Чому ви смієтеся? — рвучко запитала вона. — Ви, може, не вірите, що це правда?
— Звичайно, вірю, — запевнив він.
Вона підозріло подивилася на нього, але одразу ж не змогла втриматися від спокуси вразити Кері розкошами, серед яких виросла.
— Мій батько завжди тримав догкарт[237], і в нас було троє служників — кухар, покоївка та двірник. Ми вирощували чарівні троянди. Вони були такі прекрасні, що люди зупинялися біля воріт і питали, чий це будинок. Звичайно, з мого боку не надто гарно, що я знаюся з усіма цими дівчатами в кафе, я до такого товариства не звикла і часом замислююся, чи не звільнитися мені через це. Не думайте, наче я не хочу працювати; це лише через людей, із якими мені доводиться спілкуватися.
У потязі вони сиділи одне навпроти одного, і Філіп, співчутливо слухаючи її, був на сьомому небі від щастя. Його зачаровувала і трохи розчулювала її
— Я одразу помітила, що ви справжній джентльмен в усьому, щойно ви зайшли до кафе. Чим займався ваш батько?
— Він був лікарем.
— Професіоналів одразу видно. Є в них щось особливе. Не знаю, що саме, але одразу це помічаю.
Від вокзалу вони пішли разом.
— Послухайте, мені хотілося б подивитися з вами ще якусь виставу, — озвався Філіп.
— Я не проти, — погодилася дівчина.
— Ви могли б хоч раз сказати «залюбки».
— Навіщо?
— Байдуже. Нумо домовимося про день. Вечір суботи вас влаштує?
— Так, нехай буде.
Вони домовилися про все інше й опинилися на розі вулиці, де жила дівчина. Вона простягнула руку, і Філіп потиснув її.
— Знаєте, мені хочеться називати вас Мілдред.