— Хіба вона не схожа на Рубенсову другу дружину? — вигукнув Ательні. — Хіба вона не виглядала б розкішно в костюмі сімнадцятого століття? Ось із якими жінками варто одружуватися, мій хлопчику. Ви лише подивіться на неї.
— Здається, ти кому завгодно задуриш голову, — спокійно відповіла дружина.
Їй нарешті вдалося застебнути рукавички, але перед тим, як піти, жінка повернулася до Кері з люб’язною й трохи сором’язливою усмішкою.
— Ви залишитеся випити чаю, чи не так? Ательні любить із кимось побазікати і нечасто зустрічає когось достатньо розумного.
— Звичайно, він залишиться випити чаю, — погодився чоловік. Місіс Ательні вийшла з кімнати. — Мені хочеться, щоб діти ходили до недільної школи, і подобається, що Бетті відвідує церкву. Я вважаю, жінкам слід вірити в Бога. Сам я не вірю, але люблю, коли вірять жінки і діти.
Філіпа, який ставився до правди дуже строго, така легковажна поведінка трохи здивувала.
— То чому ви дозволяєте, аби дітей вчили того, у що самі не вірите?
— Якщо їх навчать прекрасному, мене не обходить, чи правда це. Не можна вимагати, щоб щось задовольняло одночасно і вашу розсудливість, і почуття прекрасного. Я хотів, аби Бетті прийняла католицтво — мені б сподобалось, якби її хрестили у вінку з паперових квітів, — але вона безнадійна протестантка. До того ж релігія залежить від темпераменту; якщо у вас є релігійна жилка, ви повірите у що завгодно, а якщо такої жилки немає, можна насаджувати вам будь-яку віру, і ви все одно її зречетеся. Напевно, релігія — найкраща школа моралі. Вона схожа на ті пігулки, які ви, джентльмени, використовуєте в медицині, коли у розчин додають іншу речовину: сам розчин не має жодного сенсу, але допомагає засвоїти необхідні ліки. Ви виховуєте в собі мораль, тому що цього вимагає релігія; а потім релігійність минає, а мораль залишається. Людина швидше стане порядною, навчившись доброти завдяки любові до Бога, ніж уважне читання Герберта Спенсера.
Це суперечило всім Філіповим ідеям. Він досі вважав християнство ганебним тягарем, якого слід позбутися за будь-яку ціну: у його підсвідомості воно асоціювалося з нудними службами в теркенберійському соборі та довгими годинами нудьги в холодній церкві у Блекстейблі; мораль, про яку говорив Ательні, була для нього лише частиною релігії, за яку чіпляється наш розум, відкинувши віру, хоча лише вона наповнювала мораль змістом. Утім, поки він розмірковував над відповіддю, Ательні, котрого більше цікавив власний монолог, аніж дискусія, узявся просторікувати про католицтво. Римо-католики здавалися йому невід’ємною частиною Іспанії, а Іспанію він цінував неабияк, адже зміг втекти до неї від буденності, що так пригнічувала його шлюбне існування. Жваво жестикулюючи, Ательні описував виразним тоном, від якого кожне промовлене слово вражало до глибини душі, іспанські собори, просторі й темні всередині, масивне золото вівтарів, розкішні ковані прикраси з потьмянілою позолотою, повітря, насичене пахощами ладану, і тишу. Філіп майже бачив на власні очі каноніків у коротких батистових стихарях, хлопчиків-хористів у червоних шатах, що йдуть із ризниці на хори; майже чув на власні вуха монотонний спів вечірньої служби. Назви, які згадував Ательні, — Авіла, Тарраґона, Сараґосса, Сеговія, Кордова — грали трубами в його душі. Здавалося, він бачить величні сірі гранітні брили старих іспанських міст серед жовто-коричневого, дикого, розбурханого вітрами пейзажа.
— Я завжди думав, що чудово було б поїхати до Севільї, — буденним тоном повідомив Кері, коли Ательні на мить змовк, драматично задерши вгору руку.
— Севілья! — вигукнув чоловік. — Ні, ні, не їдьте туди. Севілья: це слово викликає в нашій уяві дівчат, що танцюють з кастаньєтами і співають у садах Ґвадалквівіра, бої биків, квіт апельсинових дерев, мантильї —
Ательні підвівся з крісла, підійшов до іспанської шафки, опустив дверцята з масивними, вкритими позолотою петлями і розкішним замком, за якими виявилися ряди шухлядок. Чоловік витяг звідти стосик світлин.
— Ви знаєте Ель Ґреко? — поцікавився він.
— Ох, я пам’ятаю, як один чоловік у Парижі неабияк ним захоплювався.
— Ель Ґреко був художником Толедо. Бетті не могла знайти фотографії, які я хотів вам показати. Це картини, на яких Ель Ґреко зобразив своє улюблене місто, і вони правдивіші за будь-яку фотографію. Ходіть сюди і сядьте до столу.
Філіп підтягнув ближче свій стілець, і Ательні поклав перед ним світлину. Юнак довго із цікавістю розглядав її мовчки. Він протягнув руку до інших фотографій, і чоловік віддав їх йому. Ніколи раніше Кері не доводилося бачити роботи цього загадкового майстра, і на перший погляд умовність малюнків здивувала його: постаті були занадто довгими, голови занадто маленькими, пози неприродними. У них не було реалізму, втім, навіть фотографії передавали відчуття якоїсь бентежної правдивості. Ательні жадібно описував їх красномовними фразами, але Філіп невиразно чув, що той говорить. Він був приголомшений. Ці картини дивним чином зачепили його. Здавалося, вони пропонують йому якийсь підтекст, але хлопець не розумів, що саме. Це були портрети чоловіків із великими меланхолійними очима, котрі наче намагалися сказати невідомо що; там були високі ченці в рясах францисканського чи домініканського ордену зі збентеженими обличчями і жестами, зміст яких не вдавалося осягнути; там було «Успіння Богородиці» і «Розп’яття», на якому художникові дивом вдалося передати відчуття, що плоть мертвого Христового тіла не людська, а божественна; а ще «Вознесіння», на якому видно було, що Спаситель прямує вгору до небес та однаково стоїть у повітрі так само міцно, як на твердій землі; піднесені руки апостолів, маяння їхніх одеж, їхні несамовиті жести передавали відчуття торжества і святої радості. Тлом майже на всіх картинах було нічне небо, темна ніч душі, де незнайомі пекельні вітри шмагають нестримні хмари у променях тривожного місяця.
— Я безліч разів бачив те небо над Толедо, — озвався Ательні. — Мені спало на думку, що Ель Ґреко вперше дістався до міста вночі, і це справило на нього таке запаморочливе враження, що він уже ніколи не міг його позбутися.
Філіп пригадав, який вплив справив на Клаттона цей дивний майстер, чиї роботи він зараз побачив уперше. Він подумав, що Клаттон був найцікавішим зі всіх його знайомих у Парижі. Через саркастичну манеру поведінки і неприязну холодність його важко було зрозуміти, але тепер, озираючись назад, Кері вирішив, що в ньому була якась трагічна сила, котра марно намагалася виявитися в живописі. Юнак мав незвичний характер, він схилявся до містики на противагу епосі, котра не визнавала містицизм; він не міг змиритися з життям через те, що йому не вдавалося висловити приховані пориви свого серця. Його інтелект був створений не для того, щоб служити духові. Не дивно, що Клаттон відчув глибоку симпатію до грека, який вигадав нову техніку для передачі прагнень своєї душі. Філіп знову оглянув серію портретів іспанських джентльменів зі скуйовдженими і загостреними борідками, їхні бліді обличчя полум’яніли серед строгих чорних одеж та на чорному тлі. Ель Греко був портретистом душ; ці джентльмени, висхлі й спустошені не від виснаження, а через обмеження, із понівеченим розумом, здавалося, не помічали краси навколишнього світу; їхні погляди прикипали до власних сердець та сліпли від сяйва небаченого. Жоден художник не зобразив із більшою безжалісністю, що наш світ — тимчасовий притулок. Душі намальованих чоловіків ділилися своєю дивною тугою через очі: їхні відчуття дивовижно загострилися, та не для сприйняття звуків, ароматів і кольорів, а для відчуттів майже невагомої душі. Іспанський шляхтич із серцем монаха крокує світом, і його очі бачать те, що бачать святі у своїх келіях, та він не дивується. Його вуста не створені для усмішки.
Філіп, так і не промовивши жодного слова, повернувся до фотографії Толедо, яка найбільше з усіх картин захопила його. Він не міг відвести від неї погляду. Юнака пройняло дивне відчуття, що він стоїть на порозі відкриття якоїсь нової життєвої істини. Від передчуття пригоди мороз пішов поза шкірою. На мить він згадав про кохання, від якого помирав: у порівнянні зі збудженням, яке тепер охопило його серце, любов здавалася чимось буденним. На видовженій картині, на яку він дивився, на горбочку скупчилися будинки; в одному кутку хлопчик тримав велику карту міста, у другому виднілася символічна фігура — ріка Таг, а в небесах була зображена Діва Марія в оточенні янголів. Ці краєвиди суперечили Філіповим смакам, адже він був завсідником у колах, де цінувалася точність реалізму; однак хлопець знову здивовано відчув, що ця картина ближча до реальності, ніж досягнення всіх майстрів, кого він шанобливо намагався наслідувати. Кері почув слова Ательні про точність зображення: коли містяни приходили подивитися на картину, вони впізнавали на ній свої будинки. Художник малював точнісінько те, що бачив, але дивився він очима душі. У блідо-сірому місті було щось неземне. Це було місто душі, осяяне химерним світлом, що не належало ні дню, ні ночі. Воно стояло на зеленому пагорбі (але такої зелені не знайдеш на землі), оточене масивними стінами і бастіонами, непідвладними ані машинам, ані двигунам, створеним людськими руками; зруйнувати їх можна було лише молитвами і постом, покаянними зітханнями й умертвінням плоті. Це була твердиня Господня. Жоден каменяр не знав каменів, із яких її звели; їхній вигляд наганяв страх, і глядач запитував себе, що за люди живуть за ними. Можна було крокувати вулицями цього міста і не здивуватися, виявивши, що вони безлюдні, та все ж не порожні — ви відчували чиюсь незриму присутність, про це кричали всі ваші внутрішні відчуття. Це було таємниче місто, в якому уява налякано тремтіла, наче подорожній, увійшовши зі світла в темряву; ним тинялися оголені душі, котрим відкрилося незнане, і химерно переповнювалися пережитою зустріччю зі знайомим до останньої краплі, та все ж невимовним абсолютом. Нікого не дивувало, що в цьому синьому небі, реальність якого впізнавало не око, а душа, вкритому розхристаними хмарками, принесеними сюди чужими вітрами, схожими на крики й зітхання загублених душ, являлася в червоних шатах і синій мантії Діва Марія в оточенні крилатих янголів. Філіп відчував, що мешканців міста це видіння не здивує, вони благочестиво подякують і підуть далі своєю дорогою.
Ательні оповідав про іспанських письменників-містиків, про Терезу Авільську[293], святого Івана від Хреста, фрая Луїса де Леона[294]; у кожному з них жила та жага незримого, котру Філіп помітив у картинах Ель Ґреко: здавалося, вони могли торкатися до безтілесного й бачити невидиме. Це були іспанці своєї епохи, осяяні могутніми подвигами величної нації: їхні мрії були сповнені думок про Америку і про зелені острови Карибського моря; у їхніх жилах текла сила, всотана зі столітніх битв із маврами; вони були володарями світу й пишалися цим, і відчували в собі неохопні простори, жовтогарячі пустелі, вкриті шапками снігу гори Кастильї, сонячне сяйво, синє небо і квітучі рівнини Андалузії. Життя було сповнене пристрасті та різноманіття; воно пропонувало багато, і через це вони тривожно прагнули більшого; залишалися людьми і ніколи не вдовольнялися, перетворювали свою неспокійну жвавість на пристрасну гонитву за чимось невловимим. Ательні не приховував радості, нарешті йому вдалося знайти когось, кому можна було прочитати переклади, якими він уже давненько займався в хвилини дозвілля; своїм глибоким вібрато він читав духовні гімни фрая Луїса де Леона про Душу та її коханого Христа, що починалися словами