Кері вирішив, що жінка йому абсолютно не подобається. Вона розмовляла з ледь помітним французьким акцентом, а хлопець не розумів, звідки той узявся, якщо його власниця народилася і виховувалася у самісінькому серці Англії. Її усмішка видавалася Філіпу вимушеною, а кокетливі манери дратували. Два чи три дні він поводився тихо й вороже, але міс Вілкінсон цього, схоже, не помічала. Вона залишалася страшенно привітною і зверталася майже виключно до нього. Йому навіть лестило, що жінка весь час цікавиться його розсудливою думкою. Вона вміла розсмішити, а Філіп не міг встояти перед людьми, які його веселили: сам він мав дар час від часу сказати щось дуже влучне і радів, знайшовши вдячного слухача. Ані вікарій, ані місіс Кері не мали почуття гумору й ніколи не сміялися над сказаним. Філіп потроху звикав до міс Вілкінсон, його сором’язливість минала, і жінка навіть почала подобатися хлопцеві; тепер її акцент здавався колоритним, а на вечірці в садку у лікаря вона була вбрана краще за всіх інших. Міс Вілкінсон одягла блакитну фулярдову сукню з великими білими горошинами, і Філіп розумів, чому вона стала такою сенсацією.
— Я впевнений, що у декого склалася про вас хибна думка, — сказав він жінці зі сміхом.
— Ціле життя мріяла, аби мене вважали розпусною дівкою, — озвалася міс Вілкінсон.
Одного дня, коли жінка була у своїй кімнаті, хлопець поцікавився у тітки Луїзи, скільки років їхній гості.
— Ох, любий, тобі ніколи не слід запитувати у леді про її вік. Утім, вона однаково занадто стара, аби ти міг із нею побратися.
Вікарій розтягнув губи у повільній млявій усмішці.
— Вона вже не дівчинка, Луїзо, — зауважив він. — Коли ми жили в Лінкольнширі, вона була вже майже дорослою, а відтоді минуло двадцять років. Тоді вона мала довгу косу.
— Їй могло бути не більше десяти, — устряг Філіп.
— Ні, їй було більше, — заперечила тітка Луїза.
— Гадаю, десь біля двадцяти, — погодився з дружиною вікарій.
— Та ні, Вільяме, максимум шістнадцять-сімнадцять.
— Тоді їй вже добряче за тридцять, — підсумував хлопець.
У ту саму мить міс Вілкінсон збігла донизу сходами, наспівуючи пісеньку Бенжамена Ґоддара[90]. Вони з Філіпом запланували прогулянку, тож жінка вже надягла капелюшок і простягнула руку, аби він застібнув їй рукавичку. Він незграбно зробив це, почуваючись незручно й водночас галантно. Тепер вони вже вели невимушені бесіди і, шпацируючи, обговорювали всі можливі теми. Міс Вілкінсон розповідала Філіпу про Берлін, а він їй — про рік свого життя у Гейдельберзі. Під час розмови подробиці, котрі раніше здавалися неважливими, набували нового значення: він описував мешканців будинку фрау Ерлін, а розмови між Гейвордом та Віксом, котрі раніше вважав такими значущими, трохи спотворював, і вони ставали абсурдними. Сміх міс Вілкінсон лестив йому.
— Я вас трохи боюся, — зізналася вона якось. — Ви такий саркастичний.
Потім жінка грайливо поцікавилася, чи не було у нього в Гейдельберзі роману. Не подумавши, хлопець чесно зізнався, що не було, але міс Вілкінсон відмовилася йому вірити.
— Який ви таємничий, — відповіла вона. — Хіба ж можна не крутити романи у вашому віці?
Філіп зашарівся і розсміявся.
— Ви забагато хочете знати, — озвався він.
— Ага, я так і знала, — переможно вигукнула вона. — Тільки подивіться, як ви почервоніли.
Філіпові було приємно, що міс Вілкінсон вважає його досвідченим чоловіком, і він перевів розмову на іншу тему, аби жінка подумала, що він приховує чимало любовних походеньок. Кері сердився на себе, що насправді це не так. У нього навіть жодного разу не було для них нагоди.