Міс Вілкінсон була незадоволена своєю долею. Вона обурювалася тим, що вимушена була заробляти собі на життя, і розповіла йому довгу історію про якогось материного дядька, котрий збирався залишити їй спадщину, а потім побрався зі своєю кухаркою і змінив заповіт. Жінка натякала на розкоші в батьківському будинку й порівнювала маєток у Лінкольнширі, де мала коней та карету, зі злиденними заробітками свого сучасного життя. Філіпа трохи здивувало те, що пізніше, почувши про це від нього, тітка Луїза сказала, що коли вони познайомилися з Вілкінсонами, ті мали лише поні й візок, куди запрягали собак. Місіс Кері теж щось чула про заможного дядька, та оскільки той одружився і став батьком задовго до народження Емілі, навряд чи вона могла серйозно розраховувати на спадщину. Про Берлін, де вона жила тепер, міс Вілкінсон могла сказати небагато хорошого. Вона жалілася на вульгарність німецького життя, порівнюючи його з розкішним блиском Парижа, де прожила багато років. Скільки саме, жінка не сказала. Там вона працювала гувернанткою в родині відомого портретиста, котрий одружився із заможною єврейкою, і в їхньому будинку можна було зустріти чимало видатних людей. Міс Вілкінсон засипала Філіпа їхніми іменами. До них часто навідувалися актори
— Він упадав за вами? — поцікавився хлопець.
Слова якось кумедно застрягали у нього в горлі, та він однаково промовив їх. Тепер міс Вілкінсон йому щиро подобалася, і розмови з нею були цікавими, але Філіп не міг уявити, аби за нею хтось упадав.
— Оце так запитання! — вигукнула вона. — Бідолашний Ґі закохувався у кожну зустрічну жінку і не міг покинути цю звичку.
Міс Вілкінсон зітхнула, наче з ніжністю згадувала про минуле.
— Це був чарівний чоловік, — пробурмотіла вона.
Якби Філіп був трохи досвідченіший, він зрозумів би з цих слів, як відбулася зустріч: відомого письменника запросили на обід
—
—
А за обідом
Але у Філіпа її слова розбурхали значно романтичніші фантазії.
— Розкажіть мені про нього, — схвильовано попросив він.
— Нічого не можу розповісти, — зізналася жінка чесно, але таким тоном, наче жаліючись, що їй не вистачить трьох томів, аби описати всі сенсаційні факти. — Вам не слід бути таким допитливим.
Міс Вілкінсон почала розповідати про Париж. Вона була закохана в його бульвари та Булонський ліс. Там кожна вулиця дихала витонченістю, а дерева на Єлисейських полях були бездоганніші, ніж будь-де на світі. Вони сіли на камінь при дорозі, і жінка кидала презирливі погляди на кремезні в’язи, що росли навпроти них. А які там театри: геніальні п’єси і незрівнянна гра. Вона нерідко супроводжувала мадам Фойо, матір своїх вихованок, коли та їздила приміряти сукні.
— Ох, як жалюгідно бути бідною, — вигукнула міс Вілкінсон. — Навколо стільки чарівних речей (лише в Парижі люди знають, як слід одягатися), а ти не можеш собі їх дозволити. Бідолашна мадам Фойо, у неї була жахлива фігура. Часом швачка шепотіла мені: «Ах, мадемуазель, якби ж у неї була ваша фігура».
Філіп помітив, що жінка має пишні форми і пишається ними.
— В Англії чоловіки справжні дурні. Вони думають лише про обличчя. А от французи, нація коханців, розуміють, що фігура значно важливіша.
Філіп ніколи раніше не думав про такі речі, але тепер помітив, що щиколотки у міс Вілкінсон товсті й незграбні. Хлопець швидко відвів погляд.
— Вам слід поїхати до Франції. Чому б не пожити рік у Парижі? Ви б вивчили французьку, і вона б
— Що це таке? — перепитав Філіп.