Філіп почав читати захопливий, погано написаний і абсурдний шедевр Мюрже й одразу відчув його чари. Його душа танцювала від радості, дізнаючись про доброзичливий голод, колоритне жебрацтво, таке романтичне кохання бідняків, такі зворушливі переходи від піднесеного стилю до вульгарного. Рудольф і Мімі, Мюзета і Шонар! Вони тинялися сірими вуличками Латинського кварталу в ексцентричних костюмах часів Луї-Філіпа[108], знаходили притулок то на тому горищі, то на іншому, плакали і сміялися, такі відчайдушні, такі безрозсудні. Хто міг перед ними встояти? Лише потім, повернувшись до книжки з ретельнішим аналізом, ви зрозумієте, які грубі у них розваги і які вульгарні душі, та відчуєте, що ця нікчемна юрба не варта нічого ані як художники, ані як люди. Філіп був у захваті.
— Хіба вам не хочеться поїхати в Париж замість Лондона? — поцікавилася міс Вілкінсон, усміхаючись у відповідь на його захоплену розповідь.
— Навіть якби я захотів, тепер вже занадто пізно, — відповів він.
Протягом двох останніх тижнів із моменту його повернення додому вони з дядьком вели чимало розмов про майбутнє. Філіп остаточно відмовився вступати до Оксфорду, і тепер, коли можна було забути про стипендію, навіть містер Кері дійшов висновку, що він не може собі цього дозволити. У спадок хлопець отримав усього дві тисячі фунтів, і попри те, що їх поклали у банк під п’ять відсотків річних, прожити на самі лише відсотки було неможливо. Сума вже трохи зменшилася. Було б смішно витрачати по дві сотні на рік (студент не міг прожити там на меншу суму) протягом трьох років у Оксфорді й так і не здобути освіти, котра допоможе заробити собі на життя. Кері мріяв вирушити прямісінько до Лондона. Місіс Кері вважала, що лише чотири заняття гідні джентльмена — армія, флот, суд і церква. Сюди вона ще додавала медицину, бо нею займався чоловіків брат, але ніколи не забувала, що за часів її молодості ніхто не вважав лікаря джентльменом. Про перші дві професії можна було забути, а ставати священиком Філіп категорично відмовився. Залишався лише суд. Місцевий лікар підказав, що тепер чимало джентльменів займаються інженерною справою, але місіс Кері ця ідея відразу не сподобалася.
— Мені не хотілося б, аби Філіп займався торгівлею, — казала вона.
— Ні, він мусить здобути професію, — підтримував дружину вікарій.
— Чому б йому не стати лікарем, як батько?
— Я ненавидітиму цю роботу, — відрубав Філіп.
Місіс Кері це не засмутило. Адвокатська діяльність теж відпадала, адже до Оксфорду хлопець не збирався, а в його родині вважалося, що для успішної роботи з клієнтурою потрібне наукове звання. Урешті-решт вирішили віддати його на навчання до юриста. Дядько з тіткою написали листа родинному правнику, Альбертові Ніксону, котрий разом із вікарієм був співрозпорядником майна покійного Генрі Кері, і поцікавилися, чи не візьме він до себе Філіпа. За кілька днів надійшла відповідь, що в адвоката немає вакансії, і йому взагалі не подобається вся їхня схема: юристів і так занадто багато, тож без грошей і зв’язків майже неможливо отримати посаду, вищу за секретаря-управителя. Однак чоловік порадив Філіпу стати аудитором. Ані вікарій, ані його дружина і гадки не мали, що це за професія, та й Філіп ніколи не чув, аби хтось працював аудитором, але потім адвокат надіслав ще одного листа, в якому пояснював, що зростання обсягів сучасного бізнесу та збільшення кількості компаній спричинили появу бухгалтерських фірм, які перевіряли документи і наводили лад у фінансових справах своїх клієнтів, якого так бракувало старомодним методам. Кілька років тому бухгалтери отримали королівський статус, і з того дня професія щороку ставала респектабельнішою, прибутковішою і важливішою. Так сталося, що у бухгалтерській фірмі, яка вже тридцять років вела справи Альберта Ніксона, звільнилося місце для учня, і вони готові за триста-чотириста фунтів узяти Філіпа. Половину цієї суми йому повернуть як заробітну платню за п’ять років навчання. Перспектива була не надто блискучою, але Філіп розумів, що мусить щось вирішити, а думка про життя в Лондоні переважила усі незначні сумніви. Блекстейблський вікарій написав містеру Ніксонові листа, аби дізнатися, чи ця професія гідна джентльмена. Адвокат відповів, що відколи з’явилася корпорація бухгалтерів, цією справою займаються люди, що вчилися у приватних школах і навіть університетах. До того ж, якщо Філіпу не сподобається робота і за рік він вирішить піти, Герберт Картер (так звали бухгалтера) поверне йому половину суми за навчання. Так і вирішили та домовилися, що Філіп вийде на роботу п’ятнадцятого вересня.
— У мене попереду цілий місяць, — повідомив Філіп.
— А потім ви отримаєте свободу, а я свої кайдани, — озвалася міс Вілкінсон.
Її відпустка тривала півтора місяця, і жінка збиралася поїхати з Блекстейбла за день чи два до Філіпового від’їзду.
— Цікаво, чи зустрінемося ми ще колись, — сказала вона.
— Не бачу причин, які б нам заважали.
— Ох, не будьте надто практичним. Я ще ніколи не зустрічала такої неемоційної людини.
Філіп почервонів. Він боявся, що міс Вілкінсон вважатиме його молокососом: зрештою, вона була молодою жінкою, іноді досить привабливою, а йому незабаром мало виповнитися двадцять, смішно було розмовляти лише про мистецтво й літературу. Йому слід було упадати за нею. Вони чимало говорили про кохання. Про студента-художника з рю Бреда і про відомого портретиста, у чиїй родині вона так довго жила в Парижі: він попросив міс Вілкінсон позувати для картини, а потім почав так брутально чіплятися до неї, що їй довелося вигадувати різноманітні відмовки, аби він більше її не малював. Було зрозуміло, що жінка звикла до такої уваги з боку чоловіків. Зараз вона виглядала надзвичайно чарівно у крислатому брилі: день був спекотний — найспекотніший за ціле літо, і над верхньою губою міс Вілкінсон з’явилися намистини поту. Філіп пригадав фройляйн Цецилію та гера Сванґа. Абсолютно непримітна Цецилія ніколи не подобалася йому, але тепер історія, що залишилася в минулому, здавалася дуже романтичною. Йому теж випала нагода закрутити роман. Міс Вілкінсон була майже француженкою, і це додавало майбутній пригоді особливої пікантності. Думаючи про це вночі у ліжку або сидячи на самоті над книжкою, Філіп аж застигав, але варто було йому побачити міс Вілкінсон, ідея вже не здавалася такою привабливою.
Хай там що, а після всього, що жінка йому розповіла, вона не здивується, якщо він до неї залицятиметься. Філіпу здавалося, що міс Вілкінсон вважає його диваком, адже він не виявляв почуттів: можливо, це були лише його фантазії, але останніми днями він кілька разів помічав у її погляді презирство.
— Даю пенні, аби дізнатися, про що ви думаєте, — сказала міс Вілкінсон, дивлячись на юнака з усмішкою.
— Я вам не скажу, — озвався він.
Філіп замислився: чи не поцілувати йому її просто тут і зараз. Його цікавило, чи сподівається вона на це, але він не розумів, як можна взяти і поцілувати когось без попередження. Міс Вілкінсон просто подумає, що він збожеволів, або дасть йому ляпаса, а може, навіть пожаліється дядькові. Цікаво, як гер Сванґ почав залицятися до Цецилії. Жахливо буде, якщо міс Вілкінсон пожаліється вікарію: він знав свого дядька — той одразу розповість лікарю та Джозаї Ґрейвсу, і він виглядатиме справжнім дурнем. Тітка Луїза продовжувала запевняти, що гості тридцять сім років; від думки, що він виставить себе на посміховисько, Філіп аж здригався; ще казатимуть, що вона могла бути його матір’ю.