Зустрівши хлопця на сходах наступного разу, вона не знала, куди відвести погляд. А листи продовжували надходити щодня, і в них студент благав про побачення з нею. Він писав, що прийде ввечері,
—
— А що сталося потім? — поцікавився Філіп.
— Це кінець історії, — відповіла жінка, заливаючись сміхом.
Кері трохи помовчав. Серце швидко гупало, і здавалося, наче в ньому наштовхуються одне на одне якісь незнайомі почуття. Хлопець бачив темну сходову клітку й випадкові зустрічі, захоплювався сміливістю листів — ох, він ніколи б на таке не наважився — і раптом тихо, майже таємниче з’являється студент. Філіпу це здавалося надзвичайно романтичним.
— Який він був?
— Ох, він був вродливий.
— Ви досі спілкуєтеся з ним? — запитуючи це, Кері відчув легке роздратування.
— Він огидно повівся зі мною. Усі чоловіки однакові. У жодного з вас немає серця.
— Мені про це нічого невідомо, — дещо зніяковіло пробурмотів Філіп.
— Ходімо вже додому, — запропонувала міс Вілкінсон.
33
Філіп не міг викинути з голови історію міс Вілкінсон. Попри те що жінка змовкла на півслові, було очевидно, що саме вона мала на увазі, і хлопця це трохи шокувало. Таке могла дозволити собі заміжня жінка (він прочитав чимало французьких романів і знав, що у Франції весь час таке трапляється), але міс Вілкінсон була англійкою, до того ж незаміжньою, а її батько був священиком. Кері вразила думка, що студент-художник, можливо, був не першим і не останнім із її коханців, і йому аж подих перехопило: він ніколи не дивився на міс Вілкінсон із такої перспективи; здавалося просто неможливим, що хтось за нею упадатиме. Через свою наївність він не сумнівався у її словах так само, як не сумнівався в прочитаному в книжках, і гнівався, що такі дивовижні речі ніколи не траплялися з ним. Було навіть принизливо, що він не матиме про що розповісти, якщо міс Вілкінсон випитуватиме про його пригоди в Гейдельберзі. Щоправда, Філіп мав непогану уяву, але сумнівався, що зможе переконати жінку, що з головою поринув у гріх; хлопець читав, ніби в жінок чудова інтуїція, тож вона могла легко помітити, що він прибріхує. Від думки, що міс Вілкінсон тишком сміятиметься з нього, Кері зашарівся, як мак.
Міс Вілкінсон грала на піаніно і співала дещо стомленим голосом, але її пісні, написані Массне[105], Бенджаміном Ґоддаром та Авґустою Голмс[106], Філіп чув уперше, тож вони вдвох провели чимало годин за інструментом. Одного дня жінка поцікавилася, чи є у нього голос, і наполегливо попросила спробувати заспівати щось. Повідомивши, що у Філіпа приємний баритон, міс Вілкінсон запропонувала давати йому уроки. Спочатку, як завжди, знітившись, він відмовився, але жінка не здавалася й щоранку в зручний час після сніданку годину займалася з ним. Міс Вілкінсон мала природний хист до вчителювання, і було зрозуміло, що гувернантка з неї вийшла досконала. Жінка мала свої методи й була наполегливою. Попри те що французький акцент став частиною її натури і вже нікуди не зникав, уся її солодкоголосість випаровувалася, щойно починався урок. Тут не було часу на дурниці. Голос міс Вілкінсон ставав дещо владним, вона інстинктивно забороняла неуважність і виправляла недбалість. Жінка знала, чого прагнула, і змушувала Філіпа співати гами та вправи.
Коли урок закінчувався, міс Вілкінсон без жодних зусиль починала звабливо всміхатися, її голос знову був м’яким і заворожуючим, однак Філіп не міг так легко перестати бути учнем, як вона вчителькою. Тепер образ жінки суперечив враженню, яке склалося у нього від її історій. Він придивлявся до неї уважніше. Увечері міс Вілкінсон подобалася Філіпу більше, ніж зранку. Вранці на обличчі виднілися зморшки, а шкіра на шиї вже трохи обвисла. Йому хотілося, аби жінка якось це приховувала, але спекотна погода змушувала носити блузки з глибоким вирізом. Міс Вілкінсон страшенно полюбляла білий одяг, однак уранці він їй не пасував. Увечері жінка часто мала дуже привабливий вигляд, вона одягала ошатну, мало не вечірню сукню і гранатове намисто на шию; мереживо на грудях та ліктях додавало приємної м’якості, а запах її парфумів хвилював своєю екзотичністю (у Блекстейблі всі користувалися тільки одеколоном, до того ж лише в неділю або страждаючи від головного болю). У такі миті жінка виглядала по-справжньому молодою.
Філіпа страшенно цікавив її вік. Він додавав до двадцяти сімнадцять, але так і не зміг отримати задовільний результат. Хлопець неодноразово перепитував у тітки Луїзи, чому вона думає, що їхній гості тридцять сім: на вигляд їй не більше тридцяти. До того ж усім відомо, що іноземки старішають швидше за англійок; а міс Вілкінсон так довго жила за кордоном, що могла вважатися іноземкою. Особисто він схилявся до думки, що їй максимум двадцять шість.
— Їй значно більше, — не погоджувалася тітка Луїза.
Філіп не вірив у точність тверджень своїх родичів. Точно подружжя пам’ятало тільки те, що дівчина ще носила косу, коли вони востаннє бачили її у Лінкольнширі. Гаразд, тоді їй могло бути дванадцять, адже минуло стільки часу, а пам’ять у вікарія була не дуже. Вони казали, що спливло двадцять років, але люди полюбляють усе заокруглювати, тож, вірогідно, минуло лише вісімнадцять років, а може, навіть сімнадцять. Сімнадцять плюс дванадцять разом дають лише двадцять дев’ять, а це, чорт забирай, ще не старість, правда ж? Клеопатрі було сорок вісім, коли Антоній заради неї відмовився від цілого світу.
Літо було чудове. По черзі минали спекотні безхмарні дні; близькість моря пом’якшувала тепло і приємно бадьорила повітря, тож серпневе сонце не стомлювало, а збуджувало почуття. У садку був ставок із фонтаном, де росло латаття і ніжилися на сонечку золоті рибки. Філіп і міс Вілкінсон узяли собі за звичку приходити туди з килимками й подушками, щоб полежати після обіду на галявині в затінку високого трояндового живоплоту. Усі пообідні години вони розмовляли й читали. Там вони палили цигарки, яких вікарій не дозволяв у своєму будинку; чоловік вважав паління огидною звичкою і весь час повторював, що ганебно бути рабом своїх звичок. Про те, що сам потрапив у рабство до пообіднього чаю, священик чомусь забував.
Одного дня міс Вілкінсон дала Філіпові «La Vie de Boheme»[107]. Книжку жінка знайшла випадково, нишпорячи на полицях вікарієвого кабінету. Містер Кері купив її у букініста разом із чимось, що зацікавило дружину, і забув про книжку на десять років.