Офіціант приніс пляшку, і Кроншоу підняв її до світла.
— Із неї хтось пив. Офіціанте, хто пригощався моїм віскі?
—
— Минулого вечора я зробив на ній позначку, ось подивіться.
— Мосьє зробили позначку, але продовжували пити після цього. Виходить, що мосьє марнує час, роблячи позначки.
Офіціант був веселим хлопцем і близько знав Кроншоу. Той зиркнув на нього.
— Якщо ви заприсягнетеся як шляхетний джентльмен, що ніхто не пив мого віскі, я повірю вашим запевнянням.
Це зауваження, дослівно перекладене незграбною французькою, прозвучало дуже смішно, і леді за
—
Кроншоу почув ці слова, кинув на жінку боязкий погляд — вона була огрядною матроною середніх років — й урочисто послав їй повітряний поцілунок. Пані здвигнула плечима.
— Не варто боятися, мадам, — повільно процідив письменник. — Я вже вийшов із того віку, коли вдячно віддаються сорокап’ятирічним.
Він налив собі трохи віскі, розбавив водою і повільно випив. Потім витер рота тильним боком долоні.
— Він прекрасно оповідав.
Лоусон і Клаттон збагнули, що відповідь Кроншоу стосувалася запитання про Малларме. Чоловік часто відвідував приятеля у вівторок, коли поет збирав у себе літераторів і художників та красномовно висловлювався на будь-яку запропоновану тему. Вочевидь, Кроншоу нещодавно знову там побував.
— Він оповідав прекрасно, але казав дурниці. Розпинався про мистецтво так, наче це найважливіша в світі річ.
— Якщо це не так, для чого ми тут?
— Для чого ви тут, мені невідомо. Це мене взагалі не стосується. Але мистецтво — це розкіш. Людство хвилюють дві речі — інстинкт самозбереження та продовження роду. І лише задовольнивши їх, вони дозволяють собі розважатися за допомогою створеного прозаїками, художниками та поетами.
Кроншоу на мить зупинився, щоби зробити ковток. Ось уже двадцять років він не міг вирішити: він любить алкоголь за те, що той розв’язує йому язик, чи розмову за те, що вона викликає спрагу.
Потім чоловік продовжив:
— Учора я написав вірш.