Лоусон відклав виделку та ніж. У його зелених очах спалахнуло полум’я; він задихався від люті, але видно було, що хлопець намагається не втрачати спокою.
— Цікаво вислухати думку неосвіченого дикуна, — кинув він. — Чи не розкажете нам, чому ця картина не така вже й гарна?
Перш ніж американцеві вдалося відповісти, в розмову гарячкувато втрутився ще хтось:
— Ви хочете сказати, що можете дивитися на всю цю плоть і називати її негарною?
— Я цього не казав. Праве персо, як на мене, чудово намальоване.
— До дідька праве персо! — заволав Лоусон. — Уся картина — живописне диво.
Він почав детально описувати красу картини, але за цим столиком у «Ґрав’є» кожен розпинався лише для власного повчання. Ніхто не слухав Лоусона, і його одразу розлючено увірвав американець:
— Ви ж не хочете сказати, що голова написана добре?
Лоусон зблід від гніву і почав захищати голову; але Клаттон, який раніше сидів мовчки, демонструючи добродушну зневагу, не дав йому договорити.
— Віддайте йому голову. Нам голова ні до чого. На цій картині вона не має жодного значення.
— Гаразд, віддаю вам голову! — крикнув Лоусон. — Вдавіться нею, дідько вас забирай.
— А як щодо чорної лінії? — вигукнув американець, переможно відкидаючи пасмо волосся, яке мало не впало йому в суп. — У природі предмети не обведені чорним.
— О Господи, покарай небесним вогнем цього богохульника, — зітхнув Лоусон. — До чого тут природа? Ніхто з нас не знає, що належить природі, а що ні! Люди століттями зображували коня, який перестрибує паркан, із витягнутими ногами, і Бог свідок, сер, він їх таки витягав. Ми завжди бачили тінь чорною, поки Моне не відкрив, що вона кольорова, і Бог свідок, сер, вона була чорною. Якщо ми вирішимо обводити предмети чорними лініями, чорні лінії неодмінно з’являться; якщо ми малюватимемо червону траву і синіх корів, бачитимемо їх червоними та синіми, Бог свідок, вони такими й будуть.
— До дідька мистецтво, — пробурмотів Фланаґан. — Я хочу добряче набратися.
Лоусон не зважав на те, що його увірвали.
— А тепер послухайте: коли «Олімпію» виставляли у Салоні, Золя[137] (попри знущання міщан, свист
— Ніколи! — крикнув американець, цього разу розпачливо намагаючись відкинути все волосся з очей обома руками. — Через десять років про цю картину ніхто не згадає. Мода на неї тимчасова. Жодна картина не житиме довго, якщо позбавлена того, до чого вашій «Олімпії» як пішки до неба.
— І що ж це таке?
— Видатне мистецтво не може існувати без морального єства.
— О Господи! — розлючено загорлав Лоусон. — Я знав, що річ у цьому. Йому не вистачає моралі! — Хлопець стиснув руки і благально простягнув їх до неба. — О Христофоре Колумбе, Христофоре Колумбе, що ти накоїв, коли відкрив Америку!