Тягар пристрастей людських

Не чекаючи, щоб його хтось попросив, Кроншоу почав повільно читати написане, відбиваючи ритм витягнутим вказівним пальцем. Можливо, це був гарний вірш, але тієї миті до кафе увійшла юна панянка. Вона мала червоні вуста, а яскравим рум’янцем на щоках, вочевидь, завдячувала не поганому смаку природи; брови та вії у неї були підведені чорним, а обидві повіки розмальовані блакитними тінями, що завершувалися трикутником мало не на переніссі. Виглядало все це химерно, але чарівно. Темне волосся панянка зачесала за вуха — відомою така зачіска стала завдяки мадмуаезель Клео де Мерод[158]. Філіп прикипів до неї поглядом, а Кроншоу, завершивши цитувати свій вірш, поблажливо всміхнувся йому.

— Ви не слухали, — зауважив чоловік.

— О, звісно ж, слухав.

— Я не звинувачую вас, адже ви щойно наочно продемонстрували моє нещодавнє твердження. Хіба варте чогось мистецтво в порівнянні з коханням? Я поважаю і схвалюю вашу байдужість до високої поезії, якщо ваша увага зайнята розпусними чарами цього юного створіння.

Дівчина минула столик, за яким вони сиділи, і Кроншоу вхопив її за руку:

— Залишся і посидь зі мною, любе дитя, та дозволь нам розіграти божественну комедію кохання.

— Fichez-moi la paix[159], — кинула вона, відштовхнувши письменника, і продовжила свою прогулянку.

— Мистецтво, — продовжив Кроншоу, махнувши рукою, — це лише притулок, вигаданий для простаків, котрим не бракує наїдків та жінок, у якому вони ховаються від остогидлого життя.

Письменник знову наповнив свій келих і продовжив балачки. Розмова лилася одноманітно. Слова він вибирав надзвичайно ретельно. Кроншоу приголомшливим чином сплітав мудрість із дурницями: щойно він похмуро кепкував над своїми слухачами, а вже наступної миті завиграшки давав їм розсудливу пораду. Чоловік оповідав про мистецтво, літературу та життя і був по черзі побожним, грішним, веселим і плаксивим. Добряче набравшись, Кроншоу почав цитувати вірші: власні та Мільтона[160], власні та Шеллі, власні та Кіта Марло[161].

Урешті-решт Лоусон виснажився й підвівся, збираючись піти додому.

— Я мушу йти, — повідомив Філіп.

Наймовчазніший із них — Клаттон — продовжував сидіти і слухати балачки письменника з сардонічною посмішкою на вустах. Лоусон провів Філіпа до готелю і побажав йому солодких снів. Але, опинившись у ліжку, Кері не міг заснути. Нові ідеї, котрими легковажно перекидалися біля нього, вирували у мізках. Ніколи раніше хлопець не почувався так впевнено.

— Я знаю, що стану видатним художником, — казав він собі. — Я відчуваю в собі сили.

А від наступної думки він налякано застиг і не наважився навіть озвучити її: «Святий Боже, здається, у мене справжній дар».

Правду кажучи, він був напідпитку, хай навіть випив лише один келих пива. І сп’яніння це було значно небезпечніше, ніж алкогольний дурман.

43

Щовівторка та щоп’ятниці викладачі проводили ранки в «Амітрано», критикуючи зроблене студентами. У Франції художники, які не пишуть портрети і не мають заможного покровителя-американця, заробляють небагато; тож чимало відомих людей радо проводили раз на тиждень кілька годин у котрійсь із численних студій, де навчали живопису, отримуючи трохи додаткових купюр. Щовівторка до «Амітрано» навідувався Мішель Роллен. Це був літній чоловік із сивою бородою та квітучим обличчям, автор багатьох декоративних розписів у будівлях державних установ, які стали об’єктом насмішок для його учнів: чоловік був послідовником Енґра, несприйнятливий до прогресу в мистецтві, і дратувався від згадки про всіх цих tas de farceurs[162], яких звали Мане, Деґа, Моне чи Сіслей[163]. Однак Роллен залишався прекрасним учителем, ввічливим, таким, що умів підбадьорити, був готовий допомогти. А ось із Фоне, котрий приходив до студії щоп’ятниці, важко було знайти спільну мову. Цей невисокий поморщений чоловічок, неохайний, із зіпсованими зубами, скуйовдженою сивою бородою і божевільними очима, розмовляв тоненьким уїдливим голосочком. Колись він продав у Люксембурзький музей кілька картин, й у двадцять п’ять років Фоне пророкували успішну кар’єру, однак своїм талантом він завдячував молодості, а не якимось особистим якостям, і наступні двадцять років тільки копіював пейзаж, завдяки якому в юності здобув успіх. Коли йому закидали одноманітність, чоловік відповідав:

— Коро[164] ціле життя малював одне й те саме. Чому тоді не можна мені?

Фоне заздрив чужому успіху й відчував особливу особисту неприязнь до імпресіоністів, оскільки вважав, що його власна кар’єра постраждала від божевільної моди серед sale bête[165] публіки на їхні картини. Доброзичливе презирство Мішеля Роллена, котрий називав цих художників «худобниками», Фоне супроводжував лайкою, де найпристойнішими словами були «crapule»[166] чи «canaille»[167]. Він отримував задоволення, оббріхуючи їхнє особисте життя і сардонічно втішався (і богохульно насолоджувався непристойними подробицями), цікавлячись законністю їхньої появи на світ та чистотою шлюбів: аби підкреслити свою лихослівну зневагу, чоловік користувався східними художніми образами і східними перебільшеннями. Фоне не намагався приховати свого презирства до молоді, яку навчав. Студенти боялися і ненавиділи його. Його грубий сарказм частенько доводив жінок до сліз, які лише підігрівали його глузування. Утім, чоловік залишався у студії, попри нарікання тих, хто найбільше страждав від його кепкувань, адже, безсумнівно, був одним із найкращих майстрів у Парижі. Часом колишній натурник, який тепер керував школою, намагався втихомирити його, але після зустрічі з безжальною нахабністю художника його вмовляння змінювалися жалюгідними вибаченнями.

Філіп спочатку познайомився з Фоне. Учитель уже був у студії, коли Кері прийшов. Він ходив від мольберта до мольберта разом із massière, міс Оттер, яка пояснювала його зауваження тим, хто не знав французької. Фанні Прайс, сусідка Філіпа, гарячково працювала. Її обличчя пожовтіло від нервування, і дівчина весь час витирала об блузку змоклі від тривоги руки. Раптом міс Прайс рвучко повернулася до Філіпа з наляканим виразом обличчя, який намагалася приховати, насупившись.