— Якщо ви скажете мені хоч слово, я одразу встану і піду геть, — попередила міс Прайс.
Філіп страшенно розгубився, але, на щастя, принесли омлет. Філіп розділив його навпіл і почав їсти. Він щосили старався завести нейтральну розмову, і, здавалося, міс Прайс зі свого боку намагається погоджуватися з ним, але обід виявився не надто приємним. Кері був гидливий, і те, як міс Прайс їла, позбавило його апетиту. Вона жадібно плямкала, наче тварина в звіринці, а доїдаючи якусь страву, витирала скибочкою хліба тарілку, аж поки та не блищала білістю, неначе боялася залишити хоч краплю підливи. Вони замовили камамбер, і Філіп з огидою дивився, як вона з’їла цілу порцію разом із шкіркою. Дівчина накинулася на їжу так, неначе помирала від голоду.
Поведінку міс Прайс неможливо було передбачити: дружньо прощаючись із нею одного дня, Філіп не був певний, що завтра вона не набурмоситься і не поводитиметься вороже. Однак він чимало від неї навчився: попри те що дівчина сама не вміла малювати, вона знала всі тонкощі навчального процесу, і її постійні поради допомогли йому робити крок уперед. Допомога місіс Оттер теж була корисною, а іноді його роботу критикувала міс Челіс; хлопець багато навчився завдяки красномовній балакучості Лоусона і брав приклад із Клаттона. Але Фанні Прайс ненавиділа, коли Філіп дослухався до чужих порад, а якщо він просив у неї допомоги після того, як розмовляв із кимось іншим, дівчина грубо відмовляла йому. Товариші Кері — Лоусон, Клаттон, Фланаґан — кепкували з нього через дівчину.
— Бережіться, друже, — казали вони, — вона закохана у вас.
— Ой, оце так дурниці, — сміявся хлопець.
Думка про те, що міс Прайс може закохатися в когось, здавалася безглуздою. Від згадки про її непривабливу зовнішність, сплутане гніздо на голові, брудні руки та коричневу сукню, вкриту плямами і з потертим пругом, яку дівчина ніколи не знімала, у Філіпа мороз ішов поза шкірою. Він підозрював, що у неї скрутно з грошима (у них усіх було скрутно з грошима), але могла б принаймні помитися; а спідницю, безсумнівно, можна було зробити охайнішою, взявшись за голку з ниткою.
Філіп почав розділяти свої враження про людей, із якими доводилося спілкуватися. Він уже не був таким наївним, як у Гейдельберзі (здавалося, з того часу минула ціла вічність); тепер його цікавість до людей була обдуманою: йому хотілося оцінювати і критикувати їх. Кері виявив, що після трьох місяців щоденного спілкування знає Клаттона не краще, ніж у перший день знайомства. У студії всі вважали хлопця здібним; чекали, що колись він створить щось визначне, і Філіп погоджувався з цим; але що саме робитиме Клаттон, не знали ні він, ні хтось інший. Перш ніж потрапити до «Амітрано», хлопець вже навчався в кількох студіях — у Жуліана в школі витончених мистецтв і в Макферсона, — а тут залишався довше тому, що відчував більшу свободу. На відміну від інших студентів-художників, Клаттон не любив показувати свої роботи, не просив і не давав порад. Пліткували, що в невеличкій квартирці на рю Кампань-Прем’єр, котра слугувала йому одночасно спальнею і майстернею, висять прекрасні картини, які зробили б його відомим, якщо б він тільки погодився виставити їх. Клаттон не мав грошей на натурників і малював натюрморти, а Лоусон постійно теревенив про таріль з яблуками, який, на його думку, був справжнім шедевром. Юнак був вибагливим і, прагнучи досягти чогось, чого поки й сам не розумів сповна, він ніколи не був задоволений своїми роботами: можливо, йому подекуди подобалася якась деталь — передпліччя чи нога й стопа людини, склянка чи горнятко на натюрморті; тоді Клаттон вирізав їх і зберігав, а полотно знищував. Тому, коли люди напрошувалися подивитися на його роботи, він чесно відповідав, що не має жодної картини, яку можна показати. У Бретані Клаттон познайомився з художником, про якого ніхто з них ніколи не чув, — цей дивакуватий біржовий брокер почав писати картини в літньому віці — і потрапив під його вплив. Забувши про імпресіоністів, він у муках шукав свою власну манеру не лише у живописі, а й у світогляді. Філіп відчував, що у Клаттоні було щось дивовижно оригінальне.
У «Ґрав’є», де вони обідали, а ввечері у «Версалі» чи «Closerie des Lilas» Клаттон залишався мовчазним. Він сидів, не кажучи ні слова, тільки іронічна посмішка блукала його виснаженим обличчям, й озивався лише тоді, коли випадала нагода кинути якийсь дотеп.
Йому подобалося глузувати, і юнак найбільше радів, коли поруч був хтось, із ким можна було повправлятися в дотепності. Клаттон нечасто розмовляв про щось, окрім живопису, та й про нього вів бесіди лише з кількома людьми, яких вважав достойними співрозмовниками. Філіп замислювався, чи було в ньому щось справжнє: його відчуженість, змучений вигляд та уїдливий гумор мали б натякати на видатну особистість, що прикривається ними, але, можливо, за ефектною маскою ховалася порожнеча.
А ось із Лоусоном Філіп зблизився дуже швидко. Той мав різноманітні інтереси й був цікавим співрозмовником. Він читав більше за інших студентів і полюбляв купувати книжки, попри свої низькі доходи. Книжками охоче ділився, тож Філіп познайомився з Флобером і Бальзаком, з Верленом, Ередіа[181] та Вільє де л’Іль-Адамом[182]. Друзі разом ходили дивитися вистави, а іноді потрапляли й на задні ряди «Opera Comique»[183]. Неподалік від них був розташований театр «Одеон», і Філіп швидко захопився Лоусоновою пристрастю до трагедій Луї XIV та пишномовністю александрійського вірша[184]. На рю Тетбу працювала концертна зала «Rouge», де за сімдесят п’ять сантимів можна було послухати чудову музику, а на додачу трохи випити: стільці там були незручні, натовп щільний, а повітря густе від махоркового тютюну й майже непридатне для дихання, але у своїй юній завзятості хлопці цього не помічали. Часом вони навідувалися до «Бал Бюльє»[185], і тоді Фланаґан приєднувався до них. Їх смішили його збудливість і невичерпний ентузіазм. Юнак відмінно танцював: не встигали вони провести там десять хвилин, як він вже кружляв із якоюсь маленькою продавчинею, з якою щойно познайомився.
Їм усім страшенно хотілося мати коханку. Коханка — невід’ємний атрибут студентів-художників у Парижі. Тих, хто мав коханку, більше поважали товариші. Нею можна було вихвалятися. Проблема була лише в тому, що хлопцям ледве вистачало грошей на власні потреби, і хоча вони запевняли, що француженки такі практичні й жити вдвох дешевше, ніж самому, знайти дівчину, яка розділяла б ці погляди, було непросто. Залишалося лише заздрити іншим і розпускати язики з приводу панянок, яких утримували більш шановані за них художники. Просто неймовірно, як складно знайти в Парижі коханку! Часом Лоусон знайомився з якоюсь юною штучкою і призначав їй побачення, а потім цілу добу не знаходив собі місця та пишномовно описував красуню кожному зустрічному, але жодна з них так і не приходила в призначений час. Хлопець повертався до «Ґрав’є» дуже пізно, в поганому настрої і жалівся:
— Дідько забирай, цю теж не впіймав! Не розумію, чому я їм не подобаюся. Гадаю, через те, що погано розмовляю французькою, або через моє руде волосся. Оце так невдача! Цілий рік прожити в Парижі й не підчепити жодної кралі.
— Ти обираєш не ті методи, — казав Фланаґан.
Він мав довгий і вражаючий перелік перемог, якими міг похвалитися, і попри те, що друзі вірили не всім його байкам, факти підказували, що хлопець не завжди вигадував. Утім, він не шукав тривалих стосунків. У Парижі він збирався залишатися лише два роки. Фланаґан умовив рідних дозволити йому поїхати повчитися живопису замість того, аби вступати до коледжу; але за два роки мусив повернутися до Сіетла й отримати свою частку в батьковому бізнесі. Тому юнак вирішив за цей час добряче розважитися і в коханні шукав різноманіття, а не тривалих романів.
— Не збагну, як ти їх підчіпляєш? — гнівався Лоусон.
— У цьому немає нічого складного, синку, — поважно пояснював Фланаґан. — Варто лише взятися до справи. Значно складніше позбутися їх. Отут знадобиться справжня тактовність.
Філіп був занадто зайнятий роботою, книжками, які читав, п’єсами, які дивився, та розмовами, які слухав, аби перейматися мріями про жіноче товариство. Він вважав, що матиме для цього цілу купу часу, коли вільніше розмовлятиме французькою.
Відтоді, коли Кері востаннє бачив міс Вілкінсон, минуло більше року, а у свої перші тижні в Парижі він був занадто зайнятий, аби відповісти на лист, який надійшов перед його від’їздом із Блекстейбла. Коли надійшов наступний, Філіп відклав його, здогадуючись, що знайде там чимало звинувачень, і збирався прочитати пізніше, але забув і натрапив на нього аж через місяць, нишпорячи в комоді в пошуках шкарпеток без дірок. Він недовірливо витріщився на заклеєний конверт. Кері боявся, що змусив міс Вілкінсон неабияк страждати, і почувався бездушним, але тепер її страждання, ймовірно, минулися або принаймні не так давалися взнаки. Філіпові спало на думку, що жінки занадто відверті у своїх висловлюваннях, а їхні слова мають інший зміст, ніж у чоловічих вустах. Він твердо вирішив, що ніяка сила на світі не змусить його знову побачитися з цією жінкою. Тим паче, не відповідав так довго, що тепер вже не було сенсу писати. Її листа він так і не прочитав.
— Сподіватимусь, вона більше не писатиме, — сказав він собі. — Вона неодмінно зрозуміє, що все скінчено. Зрештою, вона могла б бути його матір’ю і мала б подумати краще.
Кілька годин Кері почувався дещо незручно. Його поведінка, безсумнівно, була правильною, але він не міг позбутися якогось невдоволення через усю цю історію. Однак міс Вілкінсон більше не написала і, попри його сміховинні страхи, не навідалося зненацька до Парижа, аби осоромити його перед друзями. Незабаром Філіп геть-чисто про неї забув.