— Та хіба ви ніколи не бачили людей, які роблять те, чого їм не хочеться, замість того, аби займатися протилежним.
— Ні. Дурнувато сформульоване запитання. Ви хотіли сказати, що є люди, котрі віддають перевагу негайному болю, а не негайному задоволенню. Це заперечення таке ж дурнувате, як і сформульоване вами запитання. Очевидно, що люди погоджуються на негайний біль замість негайного задоволення, однак лише тому, що сподіваються на більше задоволення в майбутньому. Частенько майбутня насолода — це лише ілюзія, але помилка в розрахунках не заперечує загального правила. Вас це бентежить, адже ви не можете відмовитися від думки, що насолода виключно чуттєва; але послухайте, дитино, людина помирає за свою державу тільки тому, що їй це подобається, і так само хтось їсть квашену капусту тому, що йому подобається. Це закон природи. Якби ми обирали не насолоду, а біль, людство б незабаром вимерло.
— Але якщо все це правда, — вигукнув хлопець, — який тоді сенс? Якщо забути про обов’язок, добро і красу, навіщо нам народжуватися на світ?
— А відповідь на це запитання нам підкаже величний Схід, — усміхнувся Кроншоу.
Він вказав на двох людей, котрі тієї миті відчинили двері кафе й зайшли всередину, принісши із собою холодний порив вітру. Це були левантійці, волоцюги, що продавали дешеві килими, і кожен із них ніс у руці якийсь згорток. Був недільний вечір, тож у кафе було людно. Продавці ходили між столиками, і в тяжкому, переповненому людськими запахами і сірому від тютюнового диму повітрі від них віяло якоюсь загадкою. Чоловіки були вбрані в поношене європейське вбрання й потерті шуби, але кожен мав на голові феску. Їхні обличчя посіріли від холоду. Один із продавців був чоловіком середніх років із чорною бородою, а другому, одноокому юнакові з обличчям, поцяткованим глибокими шрамами від віспи, було не більше вісімнадцяти. Вони пройшли повз Філіпа і Кроншоу.
— Аллах величний, і Магомет пророк його, — поважно промовив письменник.
Старший чоловік наблизився до них із раболіпною усмішкою, наче дворовий пес, який вже звик, що його лупцюють. Скоса глипнувши на двері, він швидким рухом нишком показав їм порнографічну картинку.
— Невже це ти, Маср-ед-Діне, александрійський крамар, чиї товари твої привезені з Багдада? О, любий дядечку, а твій одноокий юний друг, невже я впізнаю у ньому одного з трьох царів, про яких Шехерезада оповідала своєму володарю?
Усмішка крамаря стала ще чарівнішою, попри те що він не зрозумів жодного слова, і чоловік, наче фокусник, витягнув звідкись скриньку з сандалового дерева.
— Ні, покажи нам безцінні тканини східних майстрів, — продекламував Кроншоу, — щоб мені написати мораль і прикрасити легенду.
Левантієць розгорнув червоно-жовту вульгарну, жахливу, гротескну скатертину.
— Тридцять п’ять франків, — повідомив він.
— О, мій любий дядечку, руки самаркандських ткачів не знали цієї тканини, а фарби для неї не змішували в баках Бухари.
— Двадцять п’ять франків, — принижено всміхнувся крамар.
— Її виготовили в казковій країні, а може, навіть у Бірмінґемі, місці, де я народився.
— П’ятнадцять франків, — просив бородатий чоловік.
— Йди собі своєю дорогою, друже, — кинув йому Кроншоу. — Нехай дикі віслюки спорожняться на могилу твоєї бабці по матері.
Незворушно, але вже без усмішки, чоловік перейшов зі своїм крамом до наступного столика. Письменник повернувся до Філіпа.
— Вам доводилося колись бувати в музеї Клюні?[194] Там можна побачити перські килими найвишуканіших відтінків, а чарівне хитросплетіння візерунків тішить і дивує око. У цих візерунках прихована вся загадковість і чуттєва краса Сходу, троянди халіфа та винний келих Омара[195]; спершу ви побачите лише це. Ідіть та подивіться на ці перські килими, й одного дня вам відкриється відповідь.
— Ви розмовляєте загадками, — пожалівся Філіп.