Я нічого не відповів. Тої миті я подумав про мою дорогу чарівну шапочку, що виручала мене в дитинстві. Може, сказати Салімджанові-ака… Ні, не варто. Не повірить. Треба негайно поїхати, відшукати шапочку й привезти сюди. Отоді-то й покажемо ми цим жовтим дивам!
— Ну як ти? — спитав мій начальник.
— Їсти хочеться!
— Що ж, ходімо!
Одинадцять онуків полковника
Другого дня Салімджан-ака теж загрипував: домовилися, що його догляне Лутфі-хола, дружина сусіда-завмага, а я піду у відділення, займусь справами. Вернувшись додому надвечір, побачив майже всіх нащадків тітоньки Лутфі — одинадцятеро шибеників: Батира, Бабира, Сабира, Бахадира, Бахрама, Бахтіяра, Севар, Саври та інших; вони щільним колом оточили моє начальство і здійняли такий галас, що я не на жарт стурбувався за здоров"я полковника.
— Дядечку, чуєте, дядечку, якщо я по ліки збігаю, пістолет дерев"яний мені змайструєте? — кричав Бахрам, що, як завжди, був без штанців.
— Змайструю, — одказував Салімджан-ака, не розплющуючи очей.
— Дядечку, хочете, я вам кульку скачаю з м"якушки? — горланив чотирирічний Бахтіяр.
— Нум скачай, — погоджувався полковник.
— Дядечку, хочете, прикладу вам до лоба компрес? — пропонував Бахадир.
— Щойно ж приклав.
— Але мені ще хочеться…
— Тоді давай. Зніми і знову прикладай.
Восьмирічна Севар і десятирічна Саври, закасавши рукава, підіткнувши пелени платтячок, що не завадило їм, одначе, вимокнути до нитки, мили підлогу. Батир поливав із шланга двір, точніше, думав, що поливає: струмінь здебільшого бив угору, і вода самому ж хлопчикові лилася на голову.
— Дядечку, а що ви купите мені? — кричала здалеку Саври.
— Я куплю тобі стрічки. Багато барвистих стрічок.
— А мені, дядечку Салімджан? — не відставала від сестри і Севар.
— А це хто пищить?
— Та це ж я — Севар.