— А, та дівчинка, яку тато купив у лавці?
— Ні, мене мама народила.
— Тоді гаразд, тобі я куплю ляльку. Але чому ти шепелявиш, я навіть голосу твого не впізнаю?
— А в мене три зуби випало. Передні.
— Тож-бо я й думаю, що тут за бабуся ходить?
Салімджан-ака був схожий зараз не на хворого, а на виховательку дитсадка, на яку накинувся весь її виводок. Замучили, мабуть, бідолаху.
— Ану марш звідси! — гукнув я. — Бо грипом заразитесь!
— Ми уже хворіли грипом, тепер він до нас не пристане! — спробували дітлахи замилити мені очі.
Я вхопив віник, закричав диким голосом, зробив страшні очі, сподіваючись, що їх як вітром зідме. Але де там — діти не ті пішли. Та й Салімджан-ака сам заступився:
— Не треба, не проганяй їх, Хашимджане, дітвору я сам покликав. З ними я забуваю про хворобу.
Цієї миті в двір увійшла медсестра, колоти мого шефа. Я підморгнув їй:
— Зробіть уколи спершу оцій малечі, а полковникові потім.
Галасливої ватаги як і не було. Запала дивовижна тиша. Із хвіртки вийшов сам сусід Нігмат-ака з двома тарілками мастави[9] в руках.
— Як ви себе почуваєте? — дбайливо запитав він Салімджана-ака.
— Температура ніби спала. Як твої справи?
— Сьогодні знову замалим не побився.
— Через усяку дрібницю лізеш у бійку.
— Зовсім не через дрібницю. Хашимджане, піди-но, братику, принеси дві ложки. Салімджане-ака, з"їжте мастави, пропотієте. Ні, спочатку ковтніть таблетку, ось я приніс, хороша річ. Коли я хворів, теж таку ковтав: всю знімає недугу… Ви кажете, що через кожну дурницю лізу в бійку. Та як же не битися з цими нахабами?! Привезли вранці сто лантухів борошна. Експедитор не дає розвантажити, за кожен лантух по карбованцю вимагає. Я кажу: «Ані копійки не одержиш!» Тоді він відповідає: «У такому разі і ти не одержиш борошна!» Я сказав: «Одержу!» Він сказав: «Спробуй»! Ну й замалим не побились.
— А борошно взяв-таки?
— Ні, де там, назад повезли, негідники! Тисячу разів просив вас погладити їх проти шерсті!
ebooksa