— А ти знаєш, що я взагалі не ношу зброї?
— Того дня у вас у руці був заряджений пістолет.
Полковник був приголомшений нахабством квадратного.
Але його хвилювання виказували тільки піднята брова, звужені очі, які побіліли і викрешували блискавиці. Салімджан-ака різко підвів голову й владно наказав:
— Ану подивись мені в очі. Дивитися в очі! От так. А тепер відповідай. Був у мене того дня в руці пістолет?
— Був… — вичавив із себе квадратний, не сміючи відвести очі.
— Який це був пістолет? Дивитися в очі! Кажи.
— Який… не пам"ятаю.
— Якого кольору він був? Білого, жовтого?
— Не пам"ятаю.
— Можливо, був білий?
— Так, так, правильно, білого кольору.
— От бачиш, знову брешеш: я ж завжди ношу пістолет жовтого кольору.
— От, от, жовтого кольору й був!
— Але невже ти не знаєш, що всі пістолети бувають лише чорного кольору?
— Чо… чо… чо… — квадратний затремтів, як осиковий листок, почав зиркати очима по кутках, мов курка, що має знести яйце. Йому подали води, і він так зацокотів зубами об склянку, що вода полилася на штани, від чого вони стали мокрі, як у нашого маленького Бахрама. Його всадили на диван, думали, заспокоїться трохи, а він так почав трясти колінами стіл, наче стався землетрус.
Одначе, заспокоївшись і звівшись на ноги, знову заволав:
— Так, так, ви хотіли пристрелити мене!
І вискочив за двері, наче за ним хтось гнався. Усі, хто сидів у кабінеті, засміялися. Навіть капітан Хашимова. Ніколи не думав, що вона вміє так сміятися — дзвінко, весело, від душі.
— Ох, уявляю, як йому, бідоласі, — промовила вона крізь сміх. — Надвір вийде — в лапи свого благодійника Аббасова потрапить; сюди прийде — перед вами опиняється, Салімджан-ака. Сказати по правді, полковнику, я не хотіла б опинитися під вогнем ваших очей. Якась просто надзвичайна сила в них. Уже мені, здається, боятися нема чого, а так і хотілося визнати якусь провину.
ebooksa