— Сто карбованців, хазяїне.
— Давай сто п"ятдесят, і десять килимів твої.
— Сто десять, хазяїне…
— Ну гаразд, давай сто сорок і на цьому — згода. Адже ти мені майже брат!
— Дам сто двадцять, хазяїне, адже ви мені ближчий, аніж рідний батько!
І ці два «брати» почали люто торгуватися за кожен карбованець, як на товкучому базарі, — ледь не до бійки. Нарешті зійшлися на ста двадцяти п"яти карбованцях хабара. Завмаг вивудив з глибин кишені грошенята, а завскладом простягнув по них лапу. Клац! Мулла[19] Хашимджан, звичайно, зафіксував цю зворушливу сцену на згадку. Будемо сподіватися, незабаром роздам карточки, і рідні, поглядаючи на них, носитимуть передачки… А магнітофон був увімкнутий давно.
Кланяючись, спотикаючись і розсипаючи люб"язні вітання, у дверях з"явився ще один завмаг. Доки він наближався, на обличчі товстуна згасало щось подібне до посмішки, яка з"явилася була тоді, коли одержував сто двадцять п"ять карбованців. І коли черговий завмаг зайшов до кабіни, перед ним знову були злі, колючі очиці і жорстоко стиснуті губи.
— Здрастуйте… Боже вам поможи…
— Що-що? Помогти? Ба, чого зажадав, халамидник! Може, тобі свою зарплату віддати, зоставити дітей голодними, голими, босими…
— Даруйте… Але я сказав… боже поможи…
— Гляди бува! Допоможе він тобі! Чого треба, кажи!
— Та от… по товар приїхав, ака…
— Що ж, гаразд. Дам я тобі цукру.
— Так свого ж цукру нікуди дівати: котрий уже місяць тільки цукор і видаєте мені.
— Ну бери тоді мішків сто солі.
— Навіщо мені сіль? Себе солитиму чи що?!
— А в мене більше нічого немає.
— Я чував, що вчора привезли апельсини, індійський чай. Ось і давайте ці товари, ото зрадіють покупці.
— А мене? Мене хто порадує, питаю?
— Вас хай ваша дружинонька порадує.
ebooksa