— А дружина й досі вчиться?
— Вчиться.
— Я тобі, друже, все видам, але ти повинен підкинути мені хоч двадцятку. Якщо я нічого з тебе не здеру — неодмінно захворію. Пожалій мене…
— У мене немає ані копійки!
— Дай хоч карбованця, щоб я зміг пообідати.
— У мене в кишені нічогісінько, крім автобусних абонементів.
— Ну, гаразд, давай хоч абонементи.
Віддавши товстунові два абонементних талони, завмаг узяв аркуш паперу, на якому було виведено багатозначне слово «Фактура», і пішов геть. А товстун заходився боляче щипати себе за боки і ляскати долонею по голому черепу, примовляючи: «Ох, яка ж я ганчірка, жалюгідна ганчірка, тільки підлогу мити!» Одначе згадав про чергу і знову набрав поважного вигляду…
Почали заходити ще завмаги. Ці дуже не сперечались, викладали те, що просив товстун, і вдоволені йшли по товар. Задоволено потирав долоні, зрозуміло, і наш товстунчик. Та і я не мав підстав для невдоволення: фотоапарат мій і магнітофон працювали безупинно, отже, завдання своє я виконував як і належить. Весело почувалася й чарівна моя шапочка: як-не-як чималу послугу зробила вона сьогодні нашій рідній міліції!
Товстунець почав занотовувати в загальний зошит список хабарів, одержаних сьогодні. Щоб краще сфотографувати, я зліз на стіл, широко розставив ноги, — поміж черевиками опинився старанно розлінієний зошит — із півгодини ми з завскладом працювали мовчки і зосереджено. Потім товстун заходився рахувати гроші, неголосно мугикаючи собі під ніс щось ліричне… Далі запхав гроші у пухлий портфель, закохано чмокнув його в пузо і нахилився, щоб відімкнути сейф.
Я не поспішаючи підняв портфель: у ньому гроші, добуті нечесно, і товстун не має на них ніякого права. З» другого боку, мені, щоправда, теж не наказувано конфіскувати їх; тому, вирішив я, пораджуся з Салімджаном-ака, а поки що приховаю на даху складу. Нікуди вони не дінуться.
Коли я спустився вниз, надійно заховавши портфель, товстун метався по складу, як квочка, що погубила курчат. Ось він підскочив до вантажника, який перетягав важкі тюки, схопив його за петельки, поволік до себе в кабіну.
— Ану, любий, викладай грошики! — наказав він.
— Які грошики? — здивувався робітник.
— Ті, що ти тільки-но поцупив!
— Та господь з вами, я й не знаю, про що ви говорите!
— Я ж сам бачив, як ти заграбастав портфель з грішми.
— Та побий мене бог, якщо я хоч бачив цей ваш портфель!
Товстун аж до вечора метався по складу та своїй кабіні, шукаючи портфель: уявляєте, він шукав його навіть під соломинкою, що лежала біля порога! І, звичайно ж, даремно. Під кінець дня він общипав і побив сам себе так, що насилу тримався на ногах. І весь час повторював: «Що я тепер скажу жінці, відьмі цій, адже вона мене з цього світу зжене?!»
Салімджан-ака завжди вчив мене: «Якщо ти натрапив на кінчик ниточки, постарайся розмотати клубок до кінця!» Ці слова глибоко запали мені в пам"ять. Тому після роботи, не довго думаючи, подався слідом за товстуном. Хто знає, може, цей теж ховає свій скарб у якомусь підземеллі? Треба довідатись.
ebooksa