Кінець Жовтого дива

— Тепер можете дивитись.

— О, товба, товба! Хашиме, ти це чи ні? Чи мені наснилося?.. Та ти справжній фокусник, хлопче! Ну, поясни, як ти щезаєш?

— Я випив спеціальні ліки.

— Дай і мені попробувати крапельку твоїх ліків.

— Не можна. Будь-кого іншого ці ліки можуть убити. І взагалі це страшенна таємниця. Якщо про неї дізнається ще хтось, то ми всі троє вмремо, не сходячи з місця.

Полковник похитав головою.

— Чи не сниться мені все це?

— Ні, не сниться, Салімджане-ака.

— Покажи тоді свій фокус іще раз.

— Заплющте очі.

Хвилин десять-п"ятнадцять ми гралися в піжмурки. Я ставав невидимим і подавав голос із різних кінців веранди; Салімджан-ака пробував піймати мене, а коли я вислизав із його рук, він реготав на все горло. Нарешті, зморені, ми знову сіли на диван.

— Ти де дістав такі ліки? — спитав Салімджан-ака лукаво.

— Бабуся дала.

— Чи не алхімік вона в тебе часом?

— Що-що? Червоний хімік[18], ви сказали?

— Кажу, великий учений, видно, твоя бабуся. За винахід таких ліків треба б нагородити її Державною премією.

— Ну, цього робити не можна.

— Чому ж не можна? — усміхнувся полковник. — Інші зроблять кочергу і ходять по інстанціях, вимагають премію…

— Моя дорога бабуся захворіє, якщо ми відкриємо її таємницю.

— Невже?