Антологія української готичної прози. Том 1,

22
18
20
22
24
26
28
30

– Правду пан начальник кажуть: що вар’ят, то вар’ят, нема що казати! – потвердили присяжні.

– Пішлете до Львова?

– Та хто пішле? Тепер робітний час… Хто буде везти? – нетерпеливо воркнув війт.

– Ба, от жінку хотів зарізати, а потому як що до чого прийде, хто буде відповідати, як не ми всі? – зачав розбирати річ присяжний, в котрого була на подвір’ї ціла гора кимаків[92] з громадського лісу.

– Як не втихомириться, то треба би єго десь відлучити, – радив другий присяжний.

– Примкнеся єго в арешті… – подумавши трохи, сказав війт.

– Таки так, – потакували присяжні і, спустивши носи, йшли поволі горі вуличкою, відказуючи на дивну вар’яцію Гната.

Люди стояли навколо Гната; одні шептали, другі кивали головами, треті зітхали, і часто було чути слівце «покаяніє», котре у новицького мужика має багато значень. Він уживає того слівця, коли застане непорядок вдома, коли бачить яку забавну комедію або коли заскочать його які незвичайні речі.

– Приведіть Шуликів!.. – промовив хворий.

– Шуликів! – зачали кликати люди.

Шулики з старою матір’ю пробивалися поміж товпою до Гната.

Народ чекав, пороззявлявши роти, що з того буде.

Коли Шулики станули перед Гнатом, він дивився на них пильно: на перший погляд блиснула на його лиці злоба, що в ту мить зникла, а на блідім лиці заясніла лагідність і покора.

– Я грішив проти вас, сусіди… Простіть мене, грішного!..

– Най вас так Бог простить, як ми вас прощаємо, – сказали Шулики. Стара зачала хлипати, а її сини стояли нахмурившись… Сльози крутилися в їх очах.

– Сповідаюся Господу Богу всемогучому, в Тройці Святій єдиному, Пречистій Матінці Божій, ангелам небесним, всім святим і перед вами, люди добрі! – зачав прилюдну сповідь хворий; перехрестився, і всі присутні перехрестились. – При війську грішив-єм тяжко… з дівчатами… Людські діти на дурний розум зводив-єм… Гріх «юності» не пом’яни мені, Господи! – зітхнувши важко, промовив хворий.

Мужики стояли поважно, баби переглядалися, а дівки закривали запасками лиця, почервонені стидом.

– Крав-єм, на чуже добро важив-єм, шкоду робив-єм, чи в полі, чи в саді… Не тримав-єм ся правди Божої: брехав-єм, туманив-єм, крутив-єм – інакше-м гадав, а інакше говорив… Проклятство було велике! З сусідами, в хаті перед образами, на жінку, на дитину, на себе самого… Худібці кляв, божив-єм ся на неправду, образу Божу чинив-єм… Грішний я, грішний… – тут перервав хворий сповідь; нагадувався через хвильку, потім зачав далі: – Сварки-м починав, завидував-єм; раз до церкви полінував-єм ся піти… Образив-єм п’ятноньку святу… Ковбасу-м їв…

Люди ахнули, вчувши той останній гріх.

– Не мав-єм віри в Бога, ходив-єм по ворожбитах, був-єм у паливоди, учив-єм ся примов і зашептів… Кривди людської на собі не тямлю, не пам’ятаю… Боже, милостив буди мені, грішному! Боже, очисти гріхи мої! Без числа-м согрішив, Господи, прости мені!.. Простіть мене, люди добрі! – ослабаючим голосом просив прощення хворий.