Коли небо засувалося чорними хмарами, блискавка прошивала небозвід і грім грохотів, лунаючи по горах і лісах, він шептав молитви й палив свячене зілля на огні, стараючись по змозі забезпечитися проти елементарних нещасть.
Гнат Шутяк працював у полі, вечором шептав «старі Отченаші» перед образами, в неділі й свята співав на крилосі, по службі Божій лежав хрестом при церковних дверях, з полудня читав Біблію й відмовляв «Небесний лист». Був мовчаливий, смирний – і лише тоді хмарилося його лице, коли цікаві допитувались о його хворобу.
Одної неділі, зараз по службі Божій, зійшлося до Гната кілька мужиків, сусідів. День був гарячий: від самого рана палило сонце‚ як огнем, небо пожовкло від великої спеки, листя дерев і трави охляли, а в повітрі стояла небезпечна тишина: так тихо стоїть гаряча вода в начинні перед хвилею, в котрій почне кипіти.
Гнат і сусіди сиділи в тіні густого сливнику перед хатою; Параня говорила з Шуличкою через пліт, а діти гологолові сиділи на самім сонці, коло воріт, і бавились, згортаючи порох у купки.
– То раз парить! – промовив старший Шулик.
– Вітер ані дихне… Коби щасливо до вечора перебути! – сказав Іван Ханенків, що належав також до тої громадки, котра слухала слова Гнатового.
– Збіжжє красне, колос тяжкий, коби дві-три неділі та й під серп, – поглядаючи на повздовжні загони колосистого збіжжя, сказав Максим Захаришин.
– Коби щасливо дочекати… Душно так, що, Боже…
– Все в Божих руках… – стиха промовив Гнат.
– За наші гріхи Бог кару спускає.
– За одного не раз всі терплять…
– За одного? А хто без гріха? – справив кривий погляд Гнат.
– Правду кажете: кождий з нас варт кари, – поправився Ханенків.
– Поле посвячене, малі дівчата несли образ – чей пан Біг людей помилує… – сказав, утираючи подолком піт, Захаришин.
– Така встанова ліпша, аби малі несли, – обізвався Данило Василенків. – Я їхав тамтого тижня зелізницею до Долини, та й мені говорив один чоловік, що в них два роки тому град, най ся не приказує, все вибив, бо дівка, що несла образ, була тяжка.[95]
– Сила Божа! Що то за сумлінє! Така має кару зводити на село?! – скрикнув Захаришин.
– Говори! Сумлінє… Або то кождий має сумлінє! – воркнув Василенків.
Гнат сидів мовчки, а піт лився цюрком з нього.
Сонце зачало поміж галуззя палити його голову, й він посунувся в тінь. По хвилі зробилося йому зимно: дрощі зачали переходити його тіло, й він голосно задзвонив зубами. Мужики поглянули на нього здивовані; один кликнув на Параньку, щоби винесла кожушину.
Паранька, йдучи до хати, поглянула в сторону гір і перепудженим голосом скричала:
ebooksa