Я подумав, що її відповідь є якоюсь непрофесійною, тобто не прокурорською, та змовчав.
— Що ви порадите? — цілковито новим для мене, не по-жіночому сиплим голосом озвалася Єва.
Соломія Косар довго зважувала відповідь:
— Найважливіше: стежте за тим, що говорите, спілкуючись зі слідчими. І якщо до понеділка нічого не зміниться, згодилося б найняти приватного детектива.
Загалом візит до ювенального прокурора виявився безрезультатним.
Я відвіз Єву додому, а сам, залишивши машину під під’їздом, пішов по продукти. Дощ, який був ущух, знову зарядив і ліниво розмальовував підсохлий асфальт чорними цятками. За півсотні кроків від під’їзду в кишені завібрував телефон. Я дістав і, не дивлячись, приклав його до вуха.
— Алло? Хто це? Це Мирон Белінський?
В одну мить світ перекрутився догори дриґом. «Спрацювало! — я почувався так, наче наскочив на факіра, що невідомо звідки виринув посеред дороги, а змія, яку він заколисував, виграючи на довжелезній флейті, скинулася просто в моєму животі. — Тео знайшли, хтось знає, де його втримують!»
— Так, це я!
Тиша. І за кілька секунд:
— Моє ім’я Віталій Костюк.
Я з шумом утягнув повітря крізь зціплені зуби. Напружені плечі безсило обвисли, а тримати біля вуха телефон стало нестерпно важко. Навряд чи ви зрозумієте, яким спустошеним я почувався.
— Що вам потрібно?
— Я знаю про ваше з моїм братом непорозуміння, — прокурор промовляв по-діловому стримано, але я чув десь на денці його голосу легке поскрипування переляку. — І я також знаю про… горе, що спіткало вашу сім’ю.
— Як ви смієте? — крізь зціплені зуби процідив я.
— Мироне, — спокійніше проказав він. Мені раптом здалося, що його голос нагадує голос мого декана з Острозької академії, й таке мимовільне ототожнення збентежило. Гнів трохи пригас. — Я розумію, чому ви так вирішили, — Костюк прокашлявся, — чому вирішили, начебто я чи мій брат викрали вашого сина. Визнаю, що після братової розповіді я погарячкував і скористався службовим становищем. Натиснув на дирекцію «Оптимального», через що ви втратили роботу. Мені шкода. Повірте, зараз мені страшенно шкода, і я хотів би прокрутити все назад. Але присягаюся, мені ніколи навіть на гадку не спало заподіяти шкоду вам чи вашому синові. У мене самого є діти. Хлопчик і дівчинка. Хлопцю майже стільки само, як вашому, — шість. І я б ніколи так не вчинив. Ніколи.
Він умовк.
— Я вам не вірю, — відрубав я, хоча в душі вже відчував протилежне. — Та навіть якби повірив… однаково — навіщо ви телефонуєте?
— Я не… — прокурор знову стих. — Я ні про що не прошу. Я готовий відповісти на кожне звинувачення. А телефоную запевнити, що ні я, ні мій брат не здатні на таке. Навіщо це нам? Самі подумайте: ламати життя через якусь бійку? Так ризикувати заради того, щоби що-небудь довести? Я не дурний, і ми з братом маємо що втрачати, повірте. Я зателефонував, щоб сказати: Мироне, ви марнуєте час. Ви ганяєтеся за привидами, і це не допоможе повернути вашого сина.
Він почекав на мою відповідь, але в ту мить моя рука опустилась. Я більше не міг притискати телефон до вуха. Останнім, що почув, був приглушений оклик: «Мироне?» — після чого розірвав зв’язок. З очей покотилися сльози. Який із мене батько, якщо я не спроможний захистити сина? Який із мене батько, якщо я не можу виконати свій обов’язок перед тим, кого люблю? Шию немов гарротою стиснуло. Усвідомлення батьківського безсилля стало безжалісно щемким. Таким болючим, що від нього хотілося померти.