Вона не ховала очей.
— Пане Белінськи, мені важко відповісти на ваше зауваження. Двічі з вашого мейла на адресу ФБР надходили повідомлення про злочини, які ще не відбулися. Це вже мусило б виклика́ти недовіру, та ми обоє знаємо, що повідомлення — незаперечний факт. Я не можу сказати, що не довіряю вам. Утім, я не можу сказати, що вірю в те, що ви розповіли. І я почувалася б так само, якби ви заявили, що автор обох листів, наприклад, ваша матір або дружина. Ну гаразд, твердження про те, що листи нібито відправив ваш чотирирічний син, здивувало трохи більше, та воно однаково не дає відповіді на основні запитання: яким чином? навіщо? чому?.. Мені потрібен час, щоб усе осмислити.
На якийсь час між нами залягла ніякова мовчанка. Розчарований і злий, я жалкував про вчинене.
— На все добре, — попрощалась американка. Skype булькнув, і вікно з чатом зникло.
Я задивився на яскравий прямокутник екрана та подумав, що більше не почую її. Ліза поміркує, вирішить, що я з’їхав з глузду, й забуде про все. Що, зрештою, було б не так погано.
Проте я помилявся. Щоб мені сказитися, як же я помилявся.
Я бачив сон. Уві сні
я прокинувся в дивному місці, що здавалося водночас і тісним, і оманливо безмежним. Стін чи стелі не проглядалося. Піді мною — лише холодна земля. Було темно, простір заливала чорнота, лиш де-не-де жевріли знекровленим монохромним світлом продовгуваті, за формою схожі на жолуді світильники. Вони не мали опор, просто висіли в порожнечі, розганяючи довкола себе пітьму.
Зненацька я почув:
— Тату… тату…
Упізнавши голос Теодора, витягнув шию. Далеко, метрів за двісті від себе, помітив невисокий силует. Він метався з одного боку в другий, то проступаючи в розмитому світлі, то провалюючись у темряву. Наче щось шукав — гарячково, у відчаї.
— Тату… тату… та-а-а-ту-у…
Секунду чи дві, захльоснутий незрозумілою тривогою, я сторожко придивлявся до силуету, проте довго стримуватися не вдалося.
— Тео! — вигукнув я. — Я тут! Сюди!
Силует зупинився, повернув голову (точніше, напевно, повернув голову, бо бачити цього я не міг) і посунув у мій бік.
— Я тут! Іди до мене!
Він мовчки наближався. Пришвидшуючись. Чи то лише здалося?
І чому він умовк?
— Тео?
Я сперся на руки, перекинувся на бік. Угризаючись очима в пітьму, чекав. Чекав, доки силует опиниться на світлі, але щойно невисока постать уступила в розмазану по краях світлову сферу, яскраве ядро в центрі сфери з гучним тріском лопнуло. Лампа розлетілася на друзки, й силует затопила пітьма. Я ледве встиг роздивитися худі ноги. І щось іще — чи то плащ, чи то ганчірку, — що хвилями клубочилося по землі довкола них.