Із наступним світильником сталося те ж саме. Щойно істота наблизилась, жолудеподібний плафон вибухнув, сипонувши врізнобіч скалками.
Щось підкралося до мене, тягнучи за собою шлейф із мороку.
Я відсахнувся і, допомагаючи собі ліктями, поповз у протилежний бік. Я згорав від бажання врятувати Тео, та водночас якась незрима сила торсала мене, безмовно, у такт із ударами серця наказуючи: тікай! тікай! тікай!
— Тату! — почулося зовсім близько, і я раптом збагнув, що це не Теодор. Тео ніколи не говорив таким масним і солодкавим голосом.
Я скочив на ноги та, шпортаючись, побіг. З-за спини долинув брязкіт ще одного розбитого плафона. Задихаючись, я озирнувся. Силует, що переслідував мене, неначе граючись у хованки, розсміявся моторошним, слизьким сміхом і відскочив у пітьму. Я подумав, що він напосідатиме, доки не розіб’ється остання лампа, а тоді…
Тоді воно добереться до мене в темряві.
Я прочуняв у попелястому передранковому світлі, устигнувши вхопитися за відлуння якогось знайомого звуку. Перевів затуманений погляд на смартфон, що лежав біля стегна. Екран світився: щойно надійшло повідомлення. Я провів пальцем по екрану. Повідомлення від Лізи Торнтон складалося всього з двох слів: «Увімкніть Skype». Тілом прокотилася дрож, наче до спини приклали холодну ганчірку.
Не встаючи, я взяв ноут на ліжко й увімкнув його. Щойно запрацював Skype, по центру екрана з’явилося повідомлення про виклик від elizabeth.thornton.
— Мироне, доброї ночі!
Перші слова випорснули з динаміка ще до встановлення відеозв’язку.
— У нас уже ранок, — буркнув я.
— Тоді доброго ранку, — картинка налаштувалася. Волосся американки виглядало дещо розкошланим, а очі здавалися сиво-сірими, неначе два відполіровані сталеві ґудзики. Вона проказала: — Я вірю вам.
Я спохмурнів.
«Що змінилося за кілька годин?»
— Чого раптом?
— Я впевнена, що попередження написав ваш син.
Я сів на ліжку. У животі заворушилися гарячі черв’яки, однак уперше за останні три доби серед них були не тільки розпач, розгубленість і млосне усвідомлення безсилля, серед них, немов з-під рихлої землі, пробивалася надія.
— Чому? — голос забринів, як струна, і в ньому більше не вчувалося скепсису.
— Після першого листа ми почали стежити за вашим будинком. Через супутник. Ви не уявляєте, скількох зусиль вартує вибити дозвіл на використання супутникового часу, та зрештою я переконала керівництво, що це важливо. Після нашої сьогоднішньої розмови я переглядала записи, — моє серце ривком пришвидшило хід, я чіплявся за кожне її слово. Ліза помітила це й холодно, по-діловому посміхнулась: — Зараз дещо надішлю.
Skype теленькнув, сповістивши про отримання файлу — графічного документа у форматі JPEG із об’ємом 7 мегабайт. Я завантажив і відкрив його. Зображення виглядало як скріншот із Google Maps за винятком того, що було більш чітким та яскравим.