— Не розумію.
Її індиферентний вираз обличчя роздратував мене, у грудях завирувало обурення:
— Не брешіть мені! Я знаю: ви якось із цим пов’язані!
Ліза закліпала:
— Про що ви, Мироне?
— Це ви його викрали?! Це ж ви забрали мого сина, правда?!
Її очі спалахнули. Спершу мені здалося, нібито через розчарування тим, що її викрили. Проте насправді в її очах не крилося нічого, крім суміші гарячої, настороженої цікавості та повного нерозуміння.
— Що?!
— Вам потрібні були його листи! — гаркнув я.
Американка видала горлом щось середнє між «е» та «а» й ошелешено прошепотіла:
— Ваш син?..
Я став почуватися так, наче хтось висмикнув із мого живота пробку. Кипуча злість і обурення з бульканням стікали на підлогу, а я поволі здувався, як повітряна кулька. І річ не в тім, що Ліза Джин Торнтон здивувалася. Здивування ж бо можна зобразити. Річ у тім, що вона не повірила. Таке не зіграєш.
— Я просто… я подумав, що…
Вона промацувала моє лице своїми дивовижними, широко розплющеними очима, а я вже майже чув слова, що крутилися на її язиці: «Мироне, ви при своєму розумі? Ви збожеволіли». Від американки линули не так сумніви, як співчуття. А ще розчарування й легкий смуток. Вона вирішила, що я перегорів, геть ошалів від утрати сина, але вголос нічого не промовила. Натомість Ліза Джин Торнтон тихо підштовхнула мене:
— Поясніть, чому ви так вважаєте.
І тепер я думаю, що, якби не ті її слова, все склалося б по-інакшому. Я мав останню можливість зіскочити з дороги до провалля. Якби я вчасно припнув язика, майже напевно, ніхто нікуди не поїхав би, і на тому все скінчилося б. Можливо, скінчилося б. Та це все дурня. Легко вдавати розумника заднім числом. Я промчав повз той поворот, нічого не усвідомивши.
І я взявся розказувати. Усе наклалося: нескінченні взаємні образи, недомовки, кредит, проблеми на роботі. Ми з Євою перетворилися на наїжачених самітників, утомлених від необхідності ночувати під одним дахом. Я давно так ні з ким не говорив — отак, щоби без гальм, відверто, — не виливав до сухого душу, і мене прорвало. Я почав і не зміг зупинитися, поки не виклав усе. Слова самі народжувались у роті. Я розповів про операцію, про те, як після неї змінився Теодор, про його нічні кошмари, сомнамбулізм і здатність розпізнавати (читати?) англійський текст. Я розповів про уявного друга — Аймонта, — а також про те, що малий сказав, нібито це він написав листа, і що, зваживши все, я не маю підстав йому не вірити. Ліза уважно слухала. Не знаю, що коїлося в неї в голові, та мушу віддати належне: Ліза Джин Торнтон вислухала мене до кінця. А потім озвалася:
— Отже, ви стверджуєте, що обидва попередження написав ваш син… надрукував під диктовку антропоморфної примари, що з’явилась у його голові через декілька місяців чи років після невдало проведеної операції.
Попри її намагання витіснити з голосу критично-недовірливі нотки, я мав себе зараз за мішок із лайном:
— Ви не вірите мені.