— Так?
Лавина розігналася так, що мене тіпало. Я двічі роззявляв рота, та не міг витиснути із себе навіть хрипіння.
— Хто це?
За третім разом я нарешті виплюнув:
— Мирон Белінський з України.
— Як ваш син? — інтонація вмить змінилася. — Ви знайшли його?
І несподівано відчуття лавини щезло. Я ніби з розгону врізався у стіну, й удар на секунду вибив із мене всі почуття й емоції.
— Я… — слова зісковзували з язика та провалювались назад у горлянку.
— Звідки ви телефонуєте? — запитала американка.
Я здогадався, що на її телефоні висвітився якийсь химерний номер.
— Через Skype.
— Тоді зачекайте. Я хочу вас бачити.
Перш ніж я встиг щось сказати, Ліза Джин Торнтон припинила розмову. За мить із динаміків полилося характерне Skype-пілікання: користувач elizabeth.thornton пропонувала розпочати відео-чат. Я відповів. Секунд п’ять екран залишався темним (установлювалося з’єднання), а потім на ньому разом проступили кольори, і я побачив обличчя американки. Русяве волосся спадало на плечі. Очі були підпухлими й утомленими.
— Як ви? — поцікавилась вона. — Які новини?
— Його не знайшли.
Ліза опустила погляд:
— Мені шкода.
Збентеження поволі минало, я супився, нагадуючи собі, для чого телефонував. Набравши в груди повітря, нарешті зважився:
— Це ваших рук справа?
Вона ривком підняла голову: