Доки світло не згасне назавжди

22
18
20
22
24
26
28
30

– Ти здаєшся молодшим.

Він трохи здвигнув плечима.

– Усе так погано?

– Це був комплімент узагалі-то, – наморщила лоба дівчина. – Серйозно: ти що, вундеркінд? Хіба можна стати лікарем у двадцять шість?

– Я тільки восени закінчив інтернатуру.

– І вже рятуєш людей?

Тимофій знову – цього разу трохи нервово – пересмикнув плечима.

– Я три роки цим займався в інтернатурі. Ну, й не завжди рятую – радше роблю все, щоб урятувати, а там уже як Бог дасть. – Він відправив до рота ложку з «МакФлурі» й буденним тоном проказав: – До речі, та жінка, яка лежала на сусідньому ліжку в палаті, – пригадуєш її?

Рута несамохіть напружилася.

– Так.

– Вона померла.

У вухах пролунали її слова…

(пам’ятаєш ту огидну жируху в реанімації?)

…і дівчина закусила губу.

– Пробач.

– Що пробачити? – здивувався Тимофій.

Секунду, вишукуючи саркастичний підтекст, Рута прокручувала в голові запитання, але зрештою вирішила, що його здивування щире.

– Коли ти телефонував… я назвала її огидною жирухою.

Хлопець махнув рукою.

– Ну вона ж не через це померла. Тобто не через те, що ти щось там говорила. І вона точно тебе не чула, тож розслабся. – Він злизав з губи шматок шоколаду. – Їй, до речі, лише двадцять вісім було. На два роки старша за мене.