– Ти здаєшся молодшим.
Він трохи здвигнув плечима.
– Усе так погано?
– Це був комплімент узагалі-то, – наморщила лоба дівчина. – Серйозно: ти що, вундеркінд? Хіба можна стати лікарем у двадцять шість?
– Я тільки восени закінчив інтернатуру.
– І вже рятуєш людей?
Тимофій знову – цього разу трохи нервово – пересмикнув плечима.
– Я три роки цим займався в інтернатурі. Ну, й не завжди рятую – радше роблю все, щоб урятувати, а там уже як Бог дасть. – Він відправив до рота ложку з «МакФлурі» й буденним тоном проказав: – До речі, та жінка, яка лежала на сусідньому ліжку в палаті, – пригадуєш її?
Рута несамохіть напружилася.
– Так.
– Вона померла.
У вухах пролунали її слова…
(пам’ятаєш ту огидну жируху в реанімації?)
…і дівчина закусила губу.
– Пробач.
– Що пробачити? – здивувався Тимофій.
Секунду, вишукуючи саркастичний підтекст, Рута прокручувала в голові запитання, але зрештою вирішила, що його здивування щире.
– Коли ти телефонував… я назвала її огидною жирухою.
Хлопець махнув рукою.
– Ну вона ж не через це померла. Тобто не через те, що ти щось там говорила. І вона точно тебе не чула, тож розслабся. – Він злизав з губи шматок шоколаду. – Їй, до речі, лише двадцять вісім було. На два роки старша за мене.
ebooksa