Дівчина вигнула брову. Панночка? Баночка? Ванночка?
– Ти сказав: панночка?
– Ні, «Пандочка». – Хлопець знітився й відвів погляд. – Типу, маленька «Панда».
«Ага, набагато краще», – подумала Рута.
– Ти називаєш свою тачку Пандочкою?
Відчувши насмішку, Тимофій набурмосився та промимрив:
– Її так назвали розробники. Модель така – «Фіат Панда».
Далі крокували мовчки. Простували вулицею Словацького до перехрестя з вулицею Петлюри, там завернули ліворуч, дісталися Соборної та, перебравшись на інший бік, попрямували до «Злати Плази».
Було саме над полудень, і в торговому центрі тинялося повно людей. Тимофій і Рута зайшли через центральний вхід і рушили до «Макдональдзу». Коли огинали відділ, у якому продавали аксесуари до мобільних телефонів, праворуч них промайнув якийсь чоловік. Худорлявий, у світлій сорочці, він ішов від сходів, що вели до підземного рівня «Злати Плази». Вони розминулися, Рута вихопила його лише краєм ока, але цього вистачило, щоб усередині неї хтось начебто шкрябнув сірником: у грудях розгорілася дивна й неприємна впевненість, ніби вона знає чоловіка. Десь його бачила? Напевно. Та річ була не в тім. Щось у ньому здавалося Руті кричуще неправильним. Дівчина спохмурніла. З якоїсь причини, яку її мозок зауважив, а свідомість поки що відмовлялася осягати, чоловік неначе випадав із реальності. Він не мав бути там, де перебував, він скидався на схожий за формою, але взятий з іншої картини й тому цілковито недоречний шматок пазла.
До входу в «Макдональдз» залишалося півдесятка кроків. Дівчині кортіло озирнутися, проте якась сила втримувала її голову прямо.
Не повертайся. Не дивись. Покинь усе, як є.
Наступної миті Тимофій, пропускаючи, відчинив перед нею скляні двері.
Вони попрямували до кас, вистояли в черзі й замовили два роли з куркою, картоплю та по колі. Рута змолола все за п’ять хвилин, але не наситилася. Вони знову відстояли в черзі, після чого Тимофій узяв собі полуничний «МакФлурі», а Руті купив звичайне морозиво-ріжок.
Отримавши замовлення, вони вийшли через інші двері на площу Короленка й поволі попрямували назад до Соборної. За їжею майже не розмовляли, і ця мовчазність починала дратувати Руту.
– Можна дещо спитати? – озвалася вона.
– Звісно.
Дівчина кинула скоса погляд на футболку із жовтим покемоном.
– Скільки тобі років?
– Двадцять шість, – відповів хлопець.
Рута навіть не намагалася приховати беззлобну насмішку в голосі:
ebooksa