— Ну, наче тобі захотілося написати все те, що ти відчувала, аби я про це міг пам’ятати. Ну, ніби ти захотіла написати мені листа, якого я міг би прочитати вже великим, де ти мені бажала б усього найкращого і дала б дві-три поради, як бути щасливим, коли я виросту.
— І ти хочеш, щоб я зараз написала тобі цього листа?
— Еге, тільки щоб ти згадала той час, коли була при надії. Ти вже знала, як мене зватимуть, коли я був у тебе в животі?
— Ні, ми не знали, дівчинка ти чи хлопчик. Ім’я тобі дали, коли ти народився.
— Тоді напиши листа без імені, це буде ще ближче до правди.
— І звідкіля тобі спадають такі думки? — спитала мама, цілуючи мене.
— З надмірної уяви! То ти напишеш?
— Напишу, почну сьогодні ж. А тепер час лягати спати.
Я пішов спати, сподіваючись, що мій план спрацює до кінця. Якщо мама дотримає слова, перша частина вже є.
На світанку, коли я лиш розплющив очі, на тумбочці біля ліжка побачив маминого листа, а біля лампи — татове фото. Уперше за півроку ми знову зібралися в моїй кімнаті всі втрьох.
Мама написала найкращого у світі листа. Вона належала мені й завжди буде зі мною. Але в мене було важливе завдання. Мама мене зрозуміла б, якби я звірився їй. Я поклав листа до ранця й дорогою до школи зайшов до книгарні. На всі заощаджені протягом тижня гроші я купив аркуш найкращого паперу. Ми з продавцем відксерили на нього маминого листа на новому ксероксі. Не можна було відрізнити оригіналу від копії. Майже бездоганний дублікат — ніби в мене був мамин лист і його тінь. Утім оригінал я залишив собі.
На обідній перерві я пішов прогулятися до великого смітника. Там я зрештою відшукав потрібне — обвуглену тріску від підсобки, яка випала з контейнера. На ній було достатньо сажі, щоб здійснити й другу частину мого плану.
Я загорнув ту тріску в серветку, яку поцупив у їдальні, і поклав у ранець.
На уроці історії пані Генрі, поки Клеопатра вила мотузки з Цезаря, я обережно витягнув ту тріску й дублікат листа. Я їх поклав на парту й почав бруднити копію листа, розкидаючи сажу. Пані Генрі, певно, помітила мої зусилля, бо облишила Клеопатру посеред розмови з Цезарем і підійшла до мене. Я хутко зіжмакав папір і вхопив олівця.
— Можна поцікавитися, у чому в тебе руки? — спитала вона.
— У мене потекла ручка, — відповів я, незворушно.
— Якось дивно потекла твоя синя ручка, коли ти весь вимазався чорним. Коли знайдеш, чим нормально писати, перепишеш сто разів фразу: «На уроках історії не малюють». А тепер іди помий руки, умийся і повертайся негайно.
Увесь клас реготав, коли я йшов до дверей. Отака вона, дружба!
Подивившись на себе в дзеркало в туалеті, я зрозумів, на чому піймався. Не слід було витирати рукою чоло: тепер я був схожий на сажотруса.
Повернувшись за парту, я знайшов свій пожмаканий аркуш у такому стані, що вже боявся, чи не зійшли мої зусилля нанівець. Аж ні. Отакий пожмаканий лист виглядав саме так, як я хотів. Наближався кінець уроків, невдовзі я міг узятися до третьої й останньої частини мого плану.
ebooksa