Твердиня

— Бляха, перестань! — форкнув американець. — Ти гугнявиш, наче диктор у передачі про паранормальні явища. Попустися трохи, Семе. Швидше за все, у листі банальне напутнє привітання. — Він вирвав аркуш із рук росіянина: — Дай сюди!

І став читати яскравішим голосом, більш підхожим до того настрою, з яким писався лист:

Лео! Симеоне!

Я вас вітаю! Якщо ви читаєте цього листа, значить, ви таки відважилися. Значить, ви послухали старого маляра, плюнули на все і погналися за справжньою пригодою. Це добре. Принаймні це точно краще, ніж гаяти час серед затоптаних туристами археологічних сайтів на Юкатані чи в Єгипті.

Мені трохи дивно писати листа. Справжнього, не електронного листа, де не можна повернутися на рядок вище й одним натиском відредагувати написане. Хех. За останні роки навіть я, старий шкарбун, відвик від ручки і паперу. Проте я мушу…

Можливо, цей лист читає тільки один із вас. Байдуже. Я все одно звертатимусь до вас обох, як тоді, у майстерні на Остермальмі весною 2012-го. Ви ж пам’ятаєте?

Можливо, вам уже під шістдесят. Цебто ви надумали податися в Перу, коли нічого цікавішого в житті не лишилося. І це з біса погано, оскільки шлях попереду непростий. Але навіть якщо ви два старигані, у яких від ложки гострого соусу чилі на ранок випадає пряма кишка (як-от у мене сьогодні вранці — пардон) і які підриваються по двадцять разів за ніч, щоб випісяти кілька крапель рідкого скла, я все одно закликаю вас не відступати. Якщо ви пришкандибали до Сандерса самі, значить, зможете піти й далі. Ні, ви мусите піти далі. Ви мусите знайти Паїтіті… Точніше, переконатися в його існуванні. Бо відшукали Твердиню задовго до вас.

Безперечно, вас цікавить, із якою метою я вислав листа на випередження. Мушу дещо уточнити по карті, яку дав вам у Стокгольмі, перед тим як ви заглибитесь у сельву…

— Ну не йо… — вилаявся Левко. — Він би ще після повернення нам це сказав.

— Не перебивай, — втрутився Сьома. — Ґуннар не при ділах, старий наголошував, що ми повинні зупинитись у Тора перед тим, як іти в нетрі, самі винні, що не послухали.

— Але для чого було тицяти нам неправильну карту?

Семен відмахнувся і кивнув Ґрему:

— Читай.

…перед тим як ви заглибитесь у сельву. Кам’яний тракт, що тягнеться від Лоуер-Вінкер-Лейк, обходить Розколину Черепів і нібито веде до Паїтіті, насправді є тупиковим. Дорога впирається в Розколину й обривається. Далі за Розколиною — найбільш непрохідні хащі з тих, що мені довелось бачити в житті. Порівняно з ними решта території Мадре-де-Діос нагадує Кунґстрадґарден[96]. Колись давно ті, хто населяв Твердиню, влаштовували в тому глухому куті засідки для ворогів. Ви можете зазирнути туди (це займе день), але я радив би утриматись — тільки згаєте час. Крім укритих цвіллю і сточених червами черепів, там нічого немає…

(«Та що ви кажете», — промайнуло в голові Левка.)

До Паїтіті веде інша дорога, що починається просто посеред джунглів, і проходить південніше від шляху на Розколину Черепів. Якийсь час дороги йдуть паралельно, але друга сягає глибше в нетрі. Вона обривається в сельві за десять кілометрів від Паїтіті. До місця, де починається південна кам’яниця, веде непомітна стежка. Стежина відгалужується від північного шляху приблизно на його середині. Вам доведеться помучитись, поки знайдете її, бо майже напевно вона заросла й стала геть непомітною. Якщо ж не вдасться відшукати, звертайте на південь неподалік Розколини і рубайтесь навпростець крізь сельву, поки не наштовхнетесь на південну дорогу. Так вийде довше, але промахнутись не зможете.

Після того як південна кам’яниця обірветься, йдіть строго на захід — джунглі там не дуже густі, — і протягом дня ви дійдете до руїн. Для наочності надсилаю оновлену версію карти, а також фотографію, котра підкріпить ваше бажання податись на пошуки, якщо раптом воно підупало після того, як ви вперше побачили ліси довкола Пуерто-Мальдонадо.

Ще дещо…

По дорозі навкруг вас можуть коїтись дивні речі. Іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси. Ви будете бачити те, чого насправді немає. Такі вже особливості тих земель: у тій частині Мадре-де-Діос нерідко трапляються тумани, настільки щільні, що викривляють не тільки візуальні образи, а й звуки, котрих у тропічному лісі завжди достатньо. Нічого не бійтеся — просто не звертайте уваги, хай що діятиметься довкола. Запам’ятайте: всі речі мають пояснення. Хай що вам ввижатиметься, осмислюйте побачене раціонально. Ніяких духів, демонів і привидів. Ніякої містики.

Мабуть, вас також цікавить, чому я з самого початку не розказав про другу дорогу і чому сам не рвусь до Мадре-де-Діос. Я занадто старий, а на все інше… є причини… багато всіляких причин… Повірте, я не мав на думці ошукувати чи збивати вас з пантелику. Все, чого я хотів, — це бути певним, що карта і — найголовніше — моя історія не потрапить до поганих рук.