Твердиня

Минуло п’ять хвилин. Нічого не мінялося. Напруга не сходила з м’язів, але хлопці принаймні перестали тремтіти.

— Може, це якийсь мандрівник? Просто вийшов до нас… — припустив Левко.

— Ага, — відрубав росіянин. — Посеред ночі, та ще й із закоченими очима без зіниць.

— Ти теж бачив…

— Ще б не побачити.

— Фак! Мені страшно.

У цій частині тропічного лісу крони були не такими густими: світло зірок проникало глибше в сельву. Призвичаївшись до пітьми, хлопці могли бачити один одного, розрізняли кущі папороті, велетенські листки міконії[106] й обвиті ліанами стовбури невідомих дерев. Ґрем окинув товаришів поглядом, а тоді, занімівши, спитав:

— А де Сатомі?

LXXIII

Розчавлені страхом, приголомшені власною безпорадністю хлопці зачаїлись у хащах. Попервах Левко рвався на пошуки Сатомі, проте Семен вгамував товариша. Навіть зі світлом налобника в такій глушині японку не розшукати. Можна пройти за півметра і не побачити дівчини. Крім того, яскравий діодний промінь умить видасть їхнє місцезнаходження тому, хто вийшов із нетрищ.

— Швидше за все, Сатомі десь поряд із табором. Залягла, як і ми, і вичікує.

— Сьомо, ми не можемо сидіти, склавши руки.

— Дочекаємося сходу сонця, тоді вирішимо.

Ґрем не втручався, тихо радіючи (якщо в такій ситуації хоч чомусь можна радіти), що пітьма приховувала панічні судоми, котрі раз за разом прошивали все його тіло, а також мокру пляму спереду на шортах.

LXXIV 12 серпня 2012 року, 07:37 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

На ранок у сельву почали повертатися звуки: подмухи вітру, цвірінькання птахів…

Ґрем і Левко лежали із заплющеними очима, по-собачому згорнувшись калачиками на купі підгнилого листя. Вони не заснули. Вони відключилися, сягнувши крайнього нервового виснаження. Семен не склепляв очей, прискіпливо озираючи довколишні нетрі. Серце гупало так, наче він уже встиг накачатися кавою.

Сонце зійшло о 6:01, проте по-справжньому розвиднілося лише на початку восьмої.

Уночі хлопці забігли в особливо густу частину тропічного лісу. Довкола громадилися товстенні стовбури бавовняних дерев[107]. Деякі сягали трьох метрів у діаметрі. Біля підніжжя вони товщали — завдяки вертикальному корінню, котре нагадувало стабілізатори космічних ракет. Крони годі було роздивитися.

Росіянин розштовхав товаришів:

— Піднімайтесь.

Левко щось муркнув у відповідь, спросоння не усвідомлюючи, де він. Зате Ґрем умить підхопився.