Пояснюючи мету заснування компанії, Ерік Принс зазначав: «Ми робимо для апарату національної безпеки те ж саме, що “FedEx”[130] зробив для поштової служби». Дуже влучне порівняння, правда, неточне. Воно відповідало б дійсності, якби співробітники «FedEx» час від часу напивались і розстрілювали поштарів із поштової служби. Як кажуть америкоси,
У квітні 2004-го, через кілька днів після влаштованої іракцями засади в Ель-Фаллуджі (четверо працівників «Blackwater» були вбиті, над їхніми тілами познущалися), група найманців з компанії обстріляли чотириста мирних іракців, які протестували біля штаб-квартири тимчасової Коаліційної адміністрації в Ад-Наджафі. 24 грудня 2006-го п’яний співробітник компанії застрелив охоронця тодішнього віце-президента Іраку. Найманця звільнили, депортували з країни, і… все. 16 вересня 2007-го бійці «Blackwater», конвоюючи чиновників Державного департаменту США, влаштували стрілянину на площі Нісур у центрі Багдада, порішивши сімнадцять і поранивши вісімнадцять цивільних. Серед убитих були діти. Насамкінець у вересні 2010-го п’ятьом членам керівництва тоді вже «Xe Services» пред’явили звинувачення в незаконній торгівлі зброєю.
— Ну, я про розстріл мирних іракців у 2007-му… і контрабанду зброї.
Довготелесий витріщився на Ґрема, а потім насмішкувато гмикнув. Це скандали? Чхати він хотів на такі скандали. Після інциденту в Багдаді Конгрес США розпочав розслідування, в результаті якого було встановлено, що співробітники «Blackwater» за останні два роки були втягнуті у сто дев’яносто три інциденти із застосуванням вогнепальної зброї, причому у вісімдесяти чотирьох відсотках випадків вони відкривали вогонь першими. Але це ВІЙНА, і на війні ти стріляєш першим ЗАВЖДИ, інакше якийсь немитий араб продовбає вентиляційний отвір у твоєму черепку. Краще сидіти перед телевізором, цмулити пиво і слухати, як країна захлинається, поливаючи тебе лайном через дюжину пошаткованих на капусту арабів, ніж витати на небесах і чути поминальні промови про те, яким ти був кльовим пацаном і як за цим пацаном усі сумують.
Після процесу (довготелесий уже працював на Джейсона, але слідкував за перипетіями в газетах, які Х’юз-Коулман привозив з вилазок), найманця дивувало одне: де вони відкопали шістнадцять відсотків випадків, у яких бійці «Blackwater» палили другими.
— Тут краще платять, — відповів він.
Ґрем обернувся і зиркнув у той бік, звідки вони прийшли. Чим аж таким прибутковим займається Джейсон Х’юз-Коулман, що може платити своїм людям більше, ніж їм платили у «Blackwater»? Золото, що знайшли в тайниках Паїтіті? Але на дідька його тратити на те, щоб безвилазно сидіти у Твердині?..
Хесус гукнув мулата. Вони переходили на новий ряд кущів, далі від халабуди. Ґрем зітхнув і востаннє глянув на стрільця. Чому він тут? Для чого марнує час на плантації? Якщо перуанці мають частку від продажу кокаїнової пасти (бодай і мізерну), значить, поле умовно належить і їм також, вони зацікавлені працювати. Принаймні зацікавлені в тому, щоб слідкувати за мачігуенга і підганяти індіанців, коли це потрібно. Навіть якщо це не так, то яке до цього діло Джейсону та його стрільцям? Цим має перейматись Амаро Кіспе.
Довготелесий заштовхав журнал під пахву, витягнув з кишені сорочки чорний девайс, схожий на кишеньковий комп’ютер, які були популярні на початку двохтисячних. Клацнув пальцем по екрану. «Локатор», — механічно відзначив Ґрем. І тут він зрозумів. Джейсону начхати на сировину для кокаїну! Він поставив свою людину, щоб пильнувати, що ніхто не дремене з Паїтіті. Стрілець тут для того, щоб не дати нікому втекти.
Мулат зібрався йти за Хесусом, коли почув скрипучий голос найманця:
— Я — Род Холмґрен. Можеш звати мене просто Род. — Ґрем розплився у посмішці: все ж старався не марно. — Не посміхайся мені, бо ти й твої друзі в повній задниці. І якщо ти хочеш це почути, то ні — я не зможу тобі допомогти.
— Роботи небагато, не лякайся.
Виразний італійський акцент. Його відчувала навіть Сатомі.
Японка кивнула, не піднімаючи очей. Дівчина тупцяла посеред намету, що слугував кухнею, крадькома розглядаючись. Чорнявий чоловік середнього зросту, що привітався, коли вона ввійшла, стояв з іншого боку широкого кухонного стола і витирав руки рушником. На ньому був заляпаний різними соусами блідо-рожевий кухарський фартух до колін, футболка і короткі шорти (все разом виглядало кумедно). Акуратно вичесане назад темне волосся ледь кучерявилось на кінчиках, пасуючи до рельєфного лиця (заглиблення на підборідді, ямки під щоками, випуклі вилиці, широко поставлені глибокі очі) і абсолютно не пасуючи до решти: одягу й довколишньої обстановки загалом. Якщо не зважати на куці шорти, з яких стирчали волохаті тілисті ноги, і дивитись виключно на вимиту і старанно викладену феном чуприну, чоловіка можна було сприйняти за бармена в елітному диско-клубі, а не за кухаря, що варить невибагливе їдло для якихось приблуд, горлорізів і індіанців-мачігуенга. В дальньому лівому куті намету двоє індіанців сиділи, схилившись, над тазиком і чистили картоплю нереально великими ножами (леза — щонайменше по тридцять сантиметрів).
Попри ранню годину під прогумованою крівлею намету починало парити. На скронях кухаря в рожевому фартусі висіли мутні краплі поту. Над мийками була поличка з двома сітчастими колонками, до яких через немислиме переплетіння зелених і червоних дротів був підключений потріпаний CD-плеєр «Walkman». Грала «Metallica», боляче шарпаючи й без того натягнуті нерви Сатомі. Джеймс Хетфілд рокотав низьким приємним голосом:
— Зараз домиються тарілки. — Темноволосий чоловік повернув вибрите підборіддя в напрямку доісторичної посудомийної машини «Lady Kenmore» зі схожим на піаніно рядком білих кнопок на панелі керування і стилізованими під темне дерево передніми дверцятами; випущена наприкінці 1960-х машинерія тряслась і буркотала. — Ти їх витреш і поскладаєш отуди. А потім ми чекатимемо, поки ці два невмиванці, — кухар покосився на мачігуенга, — дочистять картоплю, і почнемо готувати суп. Згода?
Дівчина вдруге кивнула, ніяково переступивши з ноги на ногу. Зиркнувши на неї, він потягнувся рукою і виключив плеєр. Без «Metallic’и» в наметі стало якось порожньо, але ніби не так спекотно.
— Не бійся, — чоловік сяйнув посмішкою, — ніхто тебе не скривдить.
Японка звела голову і твердо проказала:
— Я не боюсь.
ebooksa