Твердиня

— Все, є робота. Пішли.

XCII 14 серпня 2012 року, 10:29 (UTC – 5) Паїтіті

Захопивши ліхтар, Сьома спускався до Білої кімнати. Дорогу він пам’ятав слабко, але сподівався, що інтуїтивно відшукає шлях, коли потрапить до найнижчих галерей. Крім того, у нього з’явився орієнтир — хай лише звуковий, та все ж це краще, ніж ніякого — до хлопця долинало деренчання відбійних молотків та притлумлене гупання молотів. Щось підказувало йому, що звуки надходять із порожнин близьких (якщо не суміжних) до Білої кімнати.

Крім електричного світильника, Сьома запасся фотоапаратом, блокнотом, кульковою ручкою і мобільним телефоном (останній узяв через калькулятор, що був серед установлених програм). Фотокамера теліпалась на шиї, решту «спорядження» він розштовхав по кишенях.

На межі між освітленою та неосвітленою частинами коридору Сьома спинився (стукіт звучав геть як серце велетенського чудовиська; хлопець почувався біблійним персонажем, що потрапив у черево кита, і протискується стравоходом поміж легенями… нерівномірність стукоту не викривляла, а навпаки посилювала ефект, породжуючи здогади, що серце монстра хворе, засмикане безкінечними аритміями). Семен витягнув з джинсів мобілку і покосився на екран. 10:32. Його не цікавив час, просто він мусив чимось зайняти руки, поки відважиться.

Формально заборону спускатися Джейсон не відміняв, але зараз сивочолого нема на Паїтіті: він уже півгодини як полетів кудись разом з Лео.

«І що? Блін, що це міняє? — міркував Семен. — Якщо мене засічуть, то схоплять і без Джейсона». А те, що його засічуть, не підлягало сумніву: протягом дня в підземеллі тинялось достобіса індіанців і учених.

«Але й стовбичити тут до обіду я також не можу». — Його тягло вниз наче магнітом.

(…ми ж не в змозі опиратися силі тяжіння, правда?..)

Хлопець ще раз зиркнув на мобілку — 10:33 — і заховав її в кишеню. Облизав губи й повільно видихнув. Виштовхавши думку «для чого я це роблю?», що панічно колотилась у мозку, за межі активної частини свідомості (так, саме так, це десь приблизно в задниці), він рішуче переступив рубіж між монохромним світлом і пітьмою.

Клац — світло. П’ять кроків — клац! — і за спиною темрява.

«Нормальок», — підбадьорив себе Сьома, пришвидшуючи крок (щоб світло попереду вмикалось раніше, ніж зануриться в темряву секція коридору, що лишається позаду). Клац… Клац… Клац… Клац… Світлова бульбашка повзла за ним по коридору.

За одним із поворотів хлопець несподівано побачив освітлену ділянку на іншому кінці галереї. «Чужа» бульбашка рухалась назустріч.

«Фа-а-ак!» — подумки лайнувся Семен, відскочив назад і зачаївся за рогом.

На щастя, перед поворотом була одна з вузьких келій, які хлопець помітив під час нічного візиту в підземелля. Сьома заховався у заглибленні і завмер, коли лампа згасла.

«Побачили чи ні?» — слова скакали в голові у такт з ударами серця.

Невдовзі з-за повороту з’явились двоє мачігуенга. Індіанці, понуро опустивши немиті голови, несли дерев’яний ящик довжиною метр і шириною півметра, з горою навантажений камінням, тримаючи його за прибиті цвяхами вздовж бортів нестругані дошки. Бідолахи аж згинались під вагою ноші. Мачігуенга пройшли повз, не глянувши в бік, де принишк Семен.

«Фух, пронесло…» — від серця відлягло, проте тремтіння в ногах не зникло. Трохи почекавши, хлопець продовжив спуск.

Через хвилину Сьома впізнав галерею, де розташувались Біла кімната і приміщення з «фіолетовими» шафами. Відбійні молотки торохтіли зовсім поряд (схоже, в кінці коридору, куди він учора так і не дійшов), а сам перехід застилала крицево-молочна імла. Вдихнувши, Семен відчув її смак — сухий кам’яний пил. Зелене люмінесцентне світло, яке роїлось уночі біля входу в Білу кімнату, зникло, так, наче пилюка поглинула, всотала його.

Хлопець проминув облицьований мармуром вхід до кімнати з написами, вирішивши спершу зазирнути в приміщення, звідки долинав туркіт молотків. Вхід був метрів на десять нижче по коридору, позначений плямами світла (штучного… цього разу штучного світла, подумав Семен) і хмарами порохняви, що раз за разом вривались у коридор.

Досягнувши проходу, Сьома спинився і зазирнув досередини. За кострубатим входом відкривалась простора зала з високою стелею, більш-менш рівними стінами і підлогою, що нагадувала поле танкової битви. Долівка знаходилась на півметра нижче порогу і, судячи по тому, що робили індіанці, надалі ставатиме ще нижчою. Четверо мачігуенга розтрощували підлогу відбійними молотками. Ще шестеро розбивали виламані шматки граніту на уламки, орудуючи кирками і велетенськими чавунними молотами. Просто під порогом сидів хтось із науковців (білявий чоловік років тридцяти п’яти), проробляючи над кожним уламком дивну процедуру. Він брав шматок, відколотий від підлоги, зважував на лівій руці, а потім водив над ним правою. Після цього в більшості випадків уламок летів до дерев’яного ящика (брата-близнюка того, що несли індіанці, з якими зустрівся Семен на підході до низинних галерей). І тільки поодинокі шматки приковували до себе більшу увагу. Вчений роздивлявся їх крізь лупу, а тоді клав на примітивні ваги, що стояли біля його лівого стегна. От тільки клав не на площадку для зважування (на якій стояла кілограмова гирька), а під неї, і дивився, що буде. Звісно, нічого не відбувалося, і камінь летів у ящик до решти.