— Oh, no, no! — смішно замахав руками Молінарі. — Veneziano! Я венеціанець! Це велика різниця.
— Як ти тут опинився?
Марко раптово спохмурнів, погляд застиг, втупившись у порожнечу.
Сатомі заспішила виправитись:
— Вибач, якщо я щось не те спитала. Як не хочеш, можеш не розказувати.
Чоловік потер рукою щоку:
— Та ні, все добре, все нормально. — Перед очима постало обличчя брата, давнє, ще з дитячих років, затерте, наче чорно-біла фотографія. Собі на сором Марко не пригадував, як виглядав Лука за тиждень чи за місяць до смерті. Хоча таке часто буває: кухар навіть не пам’ятав останніх слів, проказаних братом: коли вчені винесли Луку з підземелля, бідолаха був мертвий. — Мене забрав сюди брат Лука у 2005-му. Я мав у Венеції крихітну піцерію, а разом з нею купу боргів. Не уявляв, коли зможу розгребтися. Ну, ти знаєш, зараз народ усе більше на швидку їжу переходить чи на якісь заморські делікатеси, як оті… — Він ледь не сказав «як оті довбані японські суші», але вчасно проковтнув кінець фрази. — Словом, ніхто більше не бажає традиційної італійської лазаньї, пасти чи піци. — Розповідаючи, Молінарі далі задумливо тер щоку і тупився на ноги Сатомі. — Мій брат Лука був шукачем пригод. У 2002-му поїхав до Бразилії, зв’язався з чорними археологами, двічі чи тричі ходив у джунглі на заході країни і під час останнього походу зник. Не повернувся. Я вважав його загиблим, коли несподівано у 2005-му отримав e-mail, у якому брат пропонував найнятись на роботу кухарем для групи науковців у джунглях Перу. Лука був пройдисвітом, і я не повірив йому, але, коли братуха покрив усі мої борги і заплатив за квиток до Ліми, я вирішив летіти. І ось я тут.
— Уже сім років.
— Так. Платня як у президента Сполучених Штатів. От тільки з рідними поговорити не дають… Сумую.
— А твій брат? Він…
Марко зітхнув:
— Лука помер.
— Через що?
— Нещасний випадок.
Кухар брехав. Він чудово знав, що Лука не помирав, Луку вбили… На поверхні брат виглядав жахливо. Мел Барр згодом розповів Марко, що в Луки стався страшний крововилив у мозок, лопнула легеня, розірвалася селезінка, були зламані обидві руки і сім ребер, а також жахливо потрощена нижня щелепа. То було що завгодно, але не нещасний випадок. Марко здогадувався, що вбивця — один зі стрільців Джейсона, але хто конкретно, не знав. Що він знав напевно — так це те, що
Усе сталося 20 липня 2008-го, за дві доби до того, як Амаро Кіспе зі своїми хлопцями за наказом Джейсона збудували плоти і спустили по Ріо-де-лас-П’єдрас усе, що лишилося від експедиції британського натураліста сера Пола Холбрука.
Джейсон Х’юз-Коулман жорстко слідкував за дисципліною у своїх володіннях. На Паїтіті не було жінок, заборонялося розпивати спиртне і вживати наркотики (індіанці гнали самогон, але пили потай, лише у неробочі дні, ховаючись, мов мавпи, на деревах у джунглях; Амаро Кіспе часом нанюхувався кокаїном, але теж таємно від Джейсона, переважно в ті дні, коли сивочолий вирушав у вилазку). Чи не єдиною з дозволених розваг був покер. Майже кожної неділі чоловіки засідали за техаський холдем[132], граючи на пристойні суми. Оскільки готівки ні в кого на руках не було, перед грою чоловіки йшли до Джейсона (він сам вів усю бухгалтерію і був єдиним, хто достеменно знав, скільки грошей на рахунку в кожного з мешканців Паїтіті) і просили «виділити» чи «зарезервувати» ту чи іншу суму: дві, три, часом десять тисяч доларів. Якщо на рахунку прохача було достатньо коштів, Джейсон давав йому розписку, де зазначав суму, на яку той може розраховувати під час ставок. На основі цих розписок гравці перед початком партії розбирали фішки, і гра починалась. Після закінчення підбивались підсумки, хтось один знову йшов до Джейсона і казав, з якого на який рахунок скільки перевести грошей.
У неділю 20 липня за столом у одній з кімнат у надрах Паїтіті зібрались п’ятеро: двоє стрільців, двоє науковців і Лука Молінарі. Грали по-крупному. Під час однієї з партій (котра, як згодом виявилось, стане останньою партією в покер на території Паїтіті) ставки сягнули захмарних величин. Після флопу на столі лежали чирвова дев’ятка, хрестова дама і чирвовий валет. На момент відкриття четвертої карти (терн) у банку вже набралося фішок на двадцять три тисячі доларів. Четвертою вийшла чирвова вісімка; пішло передостаннє коло торгівлі, в результаті якого двоє скинули карти, вийшовши з гри. П’ятою на стіл лягла пікова дев’ятка. Після останнього кола торгівлі у банку набралось п’ятдесят одна тисяча, а в грі залишилось двоє: Лука Молінарі і один зі стрільців — Роджер Зорн (чийого імені Лука навіть не знав).
ebooksa