Твердиня

Настав час відкривати «кишенькові» карти, роздані під час префлопу.

У Роджера Зорна були чирвові десятка і король, що разом із трьома чирвами зі столу дало флеш. І це виглядало нівроку, стрілець уже потирав долоні, готуючися загребти півсотні тисяч баксів.

Флеш (п’ять карт однієї масті)

Під час торгівлі Роджер поводився агресивно, оскільки його комбінація була близька до стрейт-флешу[133]. Якби замість пікової дев’ятки вийшла чирвова дама, стрілець виграв би, як кажуть у футболі, з розгромним рахунком. Але й без цього чирвовий флеш був серйозною заявкою на перемогу.

Проте доля розсудила інакше…

Критики не тямлять себе, буквально шаленіють, коли подібні моменти трапляються в голлівудському фільмі (наприклад, у якомусь вестерні чи черговій серії з безкінечних пригод Джеймса Бонда). Вони розтирають на порох сценариста, рвуть на шматки режисера, запекло доводячи, що під час справжньої гри у покер — партії в реальному житті — нічого подібного ніколи не станеться. Бо це нереально!

У книзі «Історія Лізі», розводячись на цю ж тему, Стівен Кінг згадував газетну вирізку про коллі на кличку Ральф, який загубився, коли хазяї відпочивали у штаті Флорида (східне узбережжя). Як же вони здивувались, коли через три роки побачили на порозі свого будинку в Юджині, штаті Орегон (західне узбережжя) схудлого, але в той же час зміцнілого Ральфа, який зраділо метеляв хвостом. Собацюра пройшов по діагоналі Сполучені Штати Америки, повернувшись додому дорогою, яку ніколи не знав і не міг знати.

Ще один злободенний приклад — катастрофа рейсу AF447 компанії «Air France» на шляху з Ріо-де-Жанейро до Парижа. Новенький (чотири роки на службі) і повністю справний «Airbus A330» розбився, впавши в океан. Перетинаючи Атлантику, лайнер потрапив у бурю, в результаті чого відмовили, покрившись льодом, сенсори, що визначають швидкість руху повітряного судна. Без коректних показів швидкості відімкнувся автопілот. Зазвичай у такій ситуації пілоти не вживають ніяких заходів — просто продовжують політ і чекають, поки розмерзнуться сенсори. Проте П’єр-Седрік Бонін, один із трьох пілотів, що вели рейс AF447 тієї злощасної ночі, невідь-чому вирішив потягнути джойстик на себе, задерши ніс літака. 330-й набрав висоту, видряпався вище, ніж дозволяли його технічні параметри, стрімко втратив швидкість і звалився у плаский штопор. Навіть у цьому випадку не все втрачено. Лайнер на дванадцятикілометровій висоті; все, що вимагається від П’єр-Седріка Боніна, — нахилити джойстик уперед, опустити ніс літака, дати йому набрати швидкість і повернутись до нормального польоту. Але ні, месьє Бонін, маючи поруч себе надзвичайно досвідченого 58-річного капітана месьє Дюбуа, чуючи, як кабіна розривається від сигналів про те, що літак у звалюванні, продовжує невтомно відхиляти джойстик[134] назад. Невдовзі сигнали про звалювання припиняються, оскільки комп’ютер просто не розуміє, що, в біса, діється з літаком. Через три хвилини борт AF447 валиться в океан (о, так, П’єр-Седрік до останнього не відпускає джойстик), в одну мить відправляючи на той світ двісті двадцять вісім життів… А тепер уявіть, що було б, якби якийсь письменник надумав написати роман про авіакатастрофу, в якій літак розбивається через те, що троє винятково досвідчених пілотів звалюють лайнер у штопор, і тримають його у штопорі, і не роблять нічого, щоб вивести його зі штопору, позаяк тупо не в’їжджають, що відбувається? Писаку обкидали б лайном, критики обплювали б його з ніг до голови, з піною на губах стверджуючи, що такого бути не може, бо це нереально.

Нереально? Та невже? Як же часто ми забуваємо, що таке реальність.

Бо реальність — це Ральф. Реальність — це П’єр-Седрік Бонін з трьома тисячами налітаних годин за плечима, який смикає джойстик на себе і тримає його так протягом трьох хвилин падіння, зі швидкістю 600 км/год, заганяючи себе і двісті двадцять сім інших пасажирів у водяну могилу. Реальність — це… фул-хаус, який опиняється на руках, коли у твого суперника, що виклав на покерний стіл усе до останньої копійки, склався чирвовий флеш (у цій ситуації, мабуть, краще сказати: всього лиш чирвовий флеш).

…На руках у Луки Молінарі виявилися хрестовий валет і бубнова дев’ятка, що разом із трьома картами зі столу сформувало симпатичний фул-хаус — три дев’ятки й пара валетів, — комбінацію, що є вищою за флеш.

Фул-хаус (три карти з однаковими індексами й одна пара)

Лука виграв. Італієць в один момент став багатшим на п’ятдесят тисяч баксів.

А потім помер. Бо левова частка з тих п’ятдесяти тисяч у банку прийшла від Роджера, і розлучатися з ними стрілець не збирався. Не було звинувачень у махлярстві, пустопорожніх слів і погроз. Зорн просто забив Луку до смерті, навіть не відтягнувши від стола…

Марко вимагав у Джейсона знайти і покарати винного, але сивочолий обмежився тим, що заборонив азартні ігри і вишпетив своїх стрільців. Він пообіцяв кухарю поховати Луку, проте наступного дня передумав і наказав Амаро Кіспе сплавити тіло до Пуерто-Мальдонадо разом із носіями сера Пола Холбрука і двома вченими, що мали нещастя сидіти того вечора за одним столом із Роджером Зорном: американським інженером Джеймсом Деваром і китайським ученим-матеріалознавцем Сун Чі.

— Співчуваю, — тихо сказала Сатомі, зауваживши вологу на очах Марко.

— Та пусте… Але дякую.

Дзенькнула посудомийна машина. Італієць підняв голову: