Твердиня

(позаяк цифри вісім у вісімковій системі немає, то десяткове число 16 позначається не як 18, а як поєднання двійки і нуля)

1610=208

1710=218

1810=228

…

6410=1008

Система числення не міняє суті числа, лише його представлення.

Сьома опустив погляд у правий нижній кут зображення на мармурі:

Це ніщо інше, як позначення вісімки у вісімковій системі, а отже, весь малюнок являє собою таблицю символів, що позначають цифри вісімкової системи.

«Мабуть, ця кімната слугувала залою для занять із арифметики», — жартома подумав Семен. А тоді зметикнув, що його насмішка цілком може відповідати дійсності.

Він підсунув світильник ближче до себе, дістав скручений трубочкою блокнот і почав перемальовувати символи.

Приблизно через двадцять хвилин він мав акуратно виведену таблицю відповідників між символами, що належали цивілізації Паїтіті, і арабськими цифрами.

Вдовольнившись результатами роботи, Сьома повернув тулуб і заходився розглядати ту частину мармурової поверхні, яку раніше спеціально оминав увагою. Ліву від входу стіну Білої кімнати вкривали написи, серед яких виділялися два блоки випуклих цифр, виконаних зі схожого на хром металу.

Семен затиснув блокнот колінами, зняв з шиї «Nikon» і почав фотографувати. Цього разу ніхто йому не заважав.

XCIII 14 серпня 2012 року, 11:37 (UTC – 5) У повітрі над пустелею Наска[135]

Під кінець третьої години польоту «Мі-17» залишив за хвостом останні відроги Анд і понісся над всіяною бугристими скельними виступами сірою пустелею.

У кабіні посвітлішало. Відразу після рівнинного Мадре-де-Діос почалися гори. Вкриті лісом Анди потягнулись гострими піками до небес, тож пілоту «Мі-17» доводилось активно маневрувати, пробиваючись на захід по глибоченних ущелинах, часом опиняючись у місцях, де крутобокі скелі наступали з трьох сторін. При цьому вертоліт жодного разу не підносився вище за найближчий гірський кряж. І не тому, що не міг перелетіти через нього; Левко знав, що у двомоторного «Мі-17» достатньо потужності, щоб перемахнути найвищий хребет, що розділяє сельву і пустельне західне узбережжя Південної Америки, залишивши загрозливі піки внизу. Причиною, що примушувала трьох пілотів гелікоптера працювати в поті чола, никаючись лабіринтом розколин, була скритність. «Мі-17» ховався не так від людей, як від радарів цивільних аеропортів і станцій протиповітряної оборони, що не могли не звернути увагу на невідомий літальний апарат, якби засікли його. Внаслідок цього протягом останніх двох годин пасажири вертольота, куди б не повернулись, бачили лише прямовисні, посічені світлом і забризкані химерними тінями кручі; вони наступали зліва, справа, спереду, часом ховали за собою небо. Додавали перцю висхідні та низхідні потоки повітря, що іноді кидали гвинтокрилу машину на добру сотню футів вгору чи вниз.

Щойно гори залишились позаду, Джейсон Х’юз-Коулман розслабився і повеселішав. Він перекинувся кількома жартами з молодим (на вигляд молодшим за Левка) штурманом Джимом Ломбарді (його місце в кабіні було найближче до Джейсона), розреготався, ляснувши по щоці й спостерігаючи, як очунює його стрілець, що закуняв через хитавицю в салоні, і безперестану щирив доглянуті зуби. Крім нього й Левка в салоні сиділи троє: два амбали зі «служби безпеки» й один молодий перуанець.

Левко сидів у кріслі біля правих дверцях (навпроти сивочолого) і дивився на пустелю крізь круглий ілюмінатор. Зненацька він помітив ідеально прямі лінії, що перетинали плато в усіх напрямках, подекуди утворюючи прості геометричні фігури: трикутники, трапеції. «Мі-17» ішов достатньо високо, щоб бачити, що лінії тягнуться на кілометри. Хлопець ніколи не був у цьому місці, але одразу впізнав його.