Твердиня

Ґрем зібрався з духом і спромігся витиснути фразу цілою, не перериваючись:

— Я відвідав лише три заняття в «Helicopter Academy», я ніколи в житті не піднімав вертоліт над землею, я не знаю, як його повертати, нахиляти, примушувати рухатись уперед. Я мав учитись якраз на такій машині, — він безвольно виставив руку вправо, — на «Колібрі», але не схотів. Весною я вам частково сказав неправду, бо подумав… бо хотів… — «…хотів здаватися кльовим, кращим, ніж насправді, тому що я лузер, кінчений невдаха, все моє єство вглибині забите комплексами, про які ви навіть не здогадуєтесь, а ви такі цілеспрямовані, впевнені в собі, ви РОЗУМНІ, чорт забирай, ви досягли всього самі, ваші батьки не платять за навчання в університеті, а згодом ви матимете шикарні посади і відчуватимете задоволення, створюючи, вибудовуючи самих себе, досягаючи перемог, те задоволення, на яке я ніколи не заслуговував, бо я лузер, зі мною спілкуються лише через те, що я американець, і у мене “Porsche”, і батьки багаті, та навіть вони вважають мене лузером… а я лише хотів відповідати вашій компанії». Звісно, нічого цього вголос Ґрем не проказав, його в буквальному сенсі оглушила Сатомі.

— Чому ти раніше не сказав?!! — закричала дівчина. Без істерики, зате зі злістю. — Чим ти взагалі думав? Ти ж не дитя, Ґреме! Що ти весь час корчив із себе?!

— Я… — Ґрем безпорадно подивився на японку. — Вибач. Пробачте мені…

— А як же фотографія? — скрадливим тоном спитав Левко (так батько, намагаючись передчасно не налякати, розпитує у сина про те, що він накоїв і ще не розказав, перед тим, як взятись за пасок і надати ніжній синівській дупці відтінку злегка розведених чорнил). — Та, де ти керуєш вертольотом? — Як розібратись, саме з фотографії все й почалось. Якби Левко не побачив її, не спитав би про пілотування, якби не було запитання (і Сатомі поряд), Ґрем би не збрехав, а якби не було брехні, задумка втечі з використанням «EC120 Colibri» ніколи не зародилася б у голові українця. Якби… якби… якби…

— Мені дали потриматися за стійку. Я не керував гелікоптером. Мені шкода.

— Тобі шкода?!! — вибухнув Левко. — Запхай своє «шкода» глибоко в анус! Чому ти не спинив нас, поки все не зайшло настільки далеко?!

Семен задер голову, втупивши погляд у хмарне небо. Він волів би опинитись подалі від цього місця, не обов’язково аж у Швеції чи в батьківському будинку на півдні Франції, достатньо просто відійти на інший кінець тераси, щоб побути на самоті, проте він лишався, розуміючи, що у Левка може вибити пробки.

Ґрем навпаки опустив голову:

— Я думав, у вас не вийде…

Американець не вірив розповідям Сьоми про дурман і бруґмансію. Він сподівався, що отрута не подіє або подіє не на всіх, сподівався, що діло не дійде до захоплення вертольота, а значить, його брехня не спливе на поверхню.

Так завше: людина до останнього сподівається на краще, не помічаючи, як павутиння власної брехні удавкою обкручується навколо горла. Під час нарад, що передували втечі, Ґрему було соромно, совість нещадно гризла його, сточувала нанівець, немов черви дерево, але в той же час чийсь вогкий голос шепотів над вухом: «Не дрейф, у них нічого не вийде». Довгий час американець переконувався, що обставини складаються на його користь. Раз чи два збирався признатись, що не здатен відірвати вертоліт від землі, але щоразу передумував. Навіщо ганьбитись, виставляти себе брехуном, коли план і так безнадійний? Вирубити сорок чоловік? Нереально. Ймовірність того, що їм безперешкодно дадуть сісти в гелікоптер, була зникаюче малою (швидше за все ти навіть не встигнеш запустити двигун, шепотів голос). Зате великим, мов Гімалаї, був страх осоромитися перед друзями і особливо перед Сатомі вже зараз. І Ґрем пустив усе самопливом.

Тепер, дивлячись на колишніх друзів, мулат проклинав себе за безвільність. Він віддав би півжиття, щоб повернути час назад і вчасно зізнатись. Але час — то найбільш незговірлива штука у всесвіті, чий потік не підвладний навіть Богові.

— Ти просто не хочеш! — закричав Левко. — Так само, як і ти! — Він ткнув пальцем у Сьому. — Ви змовились! Скоти, ви здуріли в цій чортовій цитаделі і тепер не хочете летіти, але я знайду спосіб вас примусити.

Сьома чекав, що Лео вріже Ґрему (навряд чи той відбиватиметься), проте українець не зробив цього. Левко відчував, що після нічної вилазки надто слабкий, крім того, він нічого не їв, а тому тямив, що ефектного удару, який звалив би американця (як американець звалив його минулої ночі), не вийде. Та найголовніше — він не збирався колошматити мулата. Він хотів його убити.

Українець відстрибнув від ґанку і взявся гарячково (й мовчки) оглядати терасу. Семен відчув, як по спині сипонуло голками, здогадавшись, що видивляється його товариш.

— Лео, не дурій.

Між котеджем і пірамідами лежало кілька індіанців мачігуенга. Непритомних, а може, й мертвих. Левко швидко пробігся по них поглядом: чоловіки були неозброєні. Тоді хлопець зиркнув далі і побачив тіло Роджера Зорна, що витяглось уздовж основи меншої піраміди. У нього мав бути пістолет. Левко закрокував до піраміди.

— Стій! — Семен пошкутильгав слідом, але на милиці і з важенним гіпсом на нозі не міг змагатись у швидкості з українцем.

Коли від Левка до найманця залишалось п’ятнадцять метрів, із-за піраміди вискочив перуанець. Левко і Семен спинились одночасно (росіянин на десять кроків позаду). Хлопці з очима на півобличчя витріщались на вартового, який стискав у правій руці автомат (ствол донизу, палець на гашетці), а вартовий зирив на них. Перуанець стояв рівно, і в голові Сьоми прострелила страхітлива здогадка, що це один із тих, на кого бруґмансія взагалі не подіяла, а потім він одночасно з Левком запримітив, як по тілу охоронця прокочуються судоми, а з-під широких штанин виплескується рідке лайно. Бідолаха стояв стовпом, поки його кишківник вивергав у штани все, що в ньому накопичилося за останній тиждень, по тому розреготався, задер руку і відкрив вогонь, розмахуючи Калашниковим в усі сторони. Кулі смертоносним градом засвистіли над терасою.