Твердиня

— Ти ж не просто так прийшов.

— Так, друже, — не забарився з відповіддю Сьома.

— Ну то кажи.

Сьома прокашлявся:

— Гаразд. Хай як тобі це неприємно чути, але життя триває. Наш план… хех…

— Ми обісрались, чувак.

— Так.

— Ми обісрались через сраного янкі.

— Так, Лео, погоджуюсь з тобою, ми обісрались. І це означає, що ми всі лишаємось на Паїтіті. Розумію, ти переймаєшся, що… ем… що робити з Ґремом, як нам далі спілкуватись, і це важливо, без базару. Та зараз я хотів би, щоб на якийсь час ти притлумив особисті образи і зазирнув на крок уперед. Хоча б на один крок.

— До чого ти хилиш? Викладай напряму. Ненавиджу твої слиняві прелюдії! — Левко дійсно терпіти не міг, попри те, що росіянин завжди так робив: збирав загальновідомі факти, розкладав їх, наче книги на полиці, в алфавітному порядку, показував усім, а потім — раз! — і підкидав власну ідею, здогадку чи висновок, після яких співрозмовник витрачав рівно одну секунду, щоб подумати про те, який Сьома головастий, і приблизно півмільйона наступних секунд на прокручування у голові різноманітних варіацій дошкульної думки: «Чорт забирай, який же я телепень!»

— Добре, не кип’ятись. У нас два питання на порядку денному. Перше: що робити з чуваком, якого ти скинув на терасу чертвертого рівня?

— Він живий, — не то спитав, не то ствердив Левко.

— А чого б йому помирати?

І лише тоді українець помітив, що Сьома прийшов не з пустими руками. Біля милиці, впершись прикладом у кам’яну підлогу, а стволом на матрац, лежав автомат Калашникова, підібраний біля одного з непритомних вартових.

— Це ти мені приніс? — кивнув він на АКМ (вони достатньо просиділи в потемках, щоб розрізняти жести й міміку).

Тепер настала черга Сьоми скрушно зітхати:

— Ага.

Замість того щоб спитати, для чого, Левко видав інше запитання:

— Ти не боїшся, що я…

Семен перебив його: