Сьома метнувся під захист «Колібрі», Левко впав долілиць там, де стояв, Ґрем і Сатомі шарахнулись за хатину Джейсона.
Перуанець строчив, поки не розстріляв обойму. Потому ще секунд тридцять кружляв, оскаженіло смикаючи спусковий гачок, після чого вмить відключився. Гепнувся обличчям у траву і затих.
Левко не рухався. Сьома скочив на ноги і підстрибом помчав до товариша.
— Лео, ти поранений?
Українець мовчав.
— Твою мать, ти живий?!
Росіянин плюхнувся на коліно біля нерухомого приятеля, незграбно виставивши гіпс убік. Обдивився спину Левка, потім траву навколо, але крові не побачив. І тільки тоді Сьома зауважив, що кулаки українця судомно стискаються і розтискаються.
Хлопець лежав, увіткнувшись носом у холодну траву, з безсилою люттю загрібаючи пригоршнями землю. Цілий і неушкоджений.
Семен відсунувся, всівшись зручніше. Він сидів так доти, поки Левко не піднявся і, не промовивши й слова, навіть не озирнувшись туди, де залишилися Ґрем із Сатомі, поплентався геть.
Минуло дві години. Твердиню огорнула гнітючв безмовність. Зникло галасливе нашарування, породжене невпинним заклопотаним снуванням людисьок: учених, індіанців, охоронців. Їх тіла валялись на поверхні без жодної ознаки життя, немов трупи, залишені на полі бою. Надра Паїтіті заповнились чудернацькими звуками, які раніше затирались гамором людської діяльності: з глибини долітали протяжні стогони, по вентиляційних каналах гуляло тонке дзижчання, схоже на звучання камертона, камені порипували, немов перемовляючись між собою. Звуки були ледь чутними, але пролежавши в «норі» більше години, Левко добре їх розрізняв. Його слух загострився настільки, що він почув Семена, щойно той вступив у найвищу галерею. Через півхвилини силует росіянина вималювався у вході в «нору». Синя лампочка на браслеті блимала, немов флуоресцентне око глибоководної рибини.
— Ти тут? — тихо зронив Сьома в пітьму (світло було вимкнене).
Галерея підхопила запитання і покотила підземеллям, відбиваючи від стін, наче гумовий м’ячик. «Ти тут?.. Ти тут?.. Ти тут?..» Росіянин аж підскочив з несподіванки. Раніше в коридорах відлуння не було. Здавалося, наче відсутність людей (поправка — відсутність притомних людей) пробудила зі сну привидів Паїтіті, які, повилазивши зі стін, підхоплювали кожен звук і несли його вглиб Твердині, щоб передати комусь.
Левко не відповів.
Зрештою очі Семена призвичаїлись до півтемряви і він розрізнив українця (темнота стала сіруватою і мерехтливою, як зображення у телевізорі при втраті сигналу). Левко лежав на матраці, заклавши руки за голову, накривши ноги ковдрою, і роздивлявся стелю. Сьома зайшов, відставив костур і сів на матрац навпроти.
Вони німували хвилин п’ять. Левко навіть не ворухнувся.
— Як ти? — вирішивши, що достатньо намовчався, поцікавився Сьома.
Лео зітхнув, випустивши повітря зі звуком, що нагадував стогін.
— Сатомі не зачепило? — відповів питанням на питання.
— З нею все гаразд, — запевнив Семен. — Нормальок. — Хотів додати, що Ґрем теж в порядку, але не відважився. І знову замовчав.
Спливло трохи часу. Левко ще раз зітхнув і промовив, не повертаючи голови:
ebooksa