Твердиня

— У мене немає вибору. Я ніколи не стріляв з автомата. Я навіть обойму вийняти не здужаю. Тільки ти зможеш… — Хлопець не договорив.

— А як же чиказький бойскаут? Він не схотів? Здрейфив?

Росіянин мовчки похитав головою.

— Що ти хочеш, Сьомо? — Левко відкинув ковдру й сів. Він чудово розумів, що від нього добивається Семен, але вимагав, щоб товариш озвучив проблему вголос.

Сьома запустив руки в копну відрослого волосся, під яким майже повністю сховались вуха, і, фиркаючи, чи то від безсилої злоби, чи то від відчаю, скуйовдив його.

— Думаю, решта мешканців Паїтіті після пробудження слабо пам’ятатимуть події, що передували отруєнню. Навіть якщо хтось помітив нашу неадекватну поведінку і згадає про це, швидше за все, спогади виглядатимуть частиною марення. Але той хлопчина… що заспав на гамаку… — Семен заговорив уривчасто, спотикаючись через кожні три-чотири слова, — він не споживав бруґмансії… він точно знає, що на нього напали… і також знає, хто напав.

— Ти хочеш, щоб я вбив людину?

Росіянин прикусив губу, замислився. Так наче у такого простого питання могла бути складна відповідь.

— Я не хочу, щоб ти когось убивав, Лео. Я лиш кажу, що вартовий знає, що цю кашу заварили ми. Коли прилетить Джейсон, перуанця обов’язково витягнуть, і він усе розкаже. Якщо ми хочемо зберегти шанс — шанс драпонути іншим разом, іншим способом, — з тим хлопчиною треба щось вирішувати.

Сьома також усвідомлював, що проблема може бути не лише з охоронцем. Лікар Мел Барр увірвався в намет-їдальню якраз тоді, коли стало зле Марко, і, можливо, щось запідозрив. Щоправда, хлопець небезпідставно сподівався, що після пробудження Мел забуде все, що бачив, а якщо й пам’ятатиме, то думатиме, що йому приверзлося. Про кого Семену зовсім не хотілось думати — це про кухаря Марко. Чи справді той щось запідозрив чи то тільки здалося? А якщо запідозрив, то як багато італійцю вдалось дізнатися? З іншого боку, заспокоював себе росіянин, якби Марко знав, що Сатомі підкинула отруту в їжу, він би не став годувати весь гарнізон. Розуміючи, що поки що не може нічим зарадити проблемі, хлопець відштовхнув її, збираючись подумати над цим згодом, і не став нічого говорити Левку. Наразі були важливіші питання. Левко дивився просто на обличчя товариша. Він добре бачив розгублені очі, але пітьма ховала від нього неприродно червоний колір обличчя. Сьома страшенно хвилювався. І зовсім не через те, до чого схиляв Левка. Росіянин розумів, що це лиш перше невідкладне питання з порядку денного. Найлегше. І однозначно найбезпечніше.

Українець підвівся, беручи до рук АКМ:

— Гаразд. Я зроблю це. Ходімо.

— Пішли.

Пліч-о-пліч хлопці вибрались на терасу, гидливо відвернувшись від розпанаханого тіла Джеррона Старкса. Дивно було почуватись безроздільними володарями Твердині. В ті кілька годин, які лишались до прибуття Джейсона, вони могли робити все, що їм заманеться. Сумнівна приємність та все ж…

Сатомі сиділа під пальмою справа від виходу з підземних галерей. Одна нога зігнута в коліні, друга випростана, лікоть на коліні, розсіяний погляд блукає по горизонту, де хмари (ближче до вечора вони розгладились і позбавились чорноти) сповзали з небесного купола. Левко покрутив головою, шукаючи Ґрема, але мулата ніде не було. Вирішив, що росіянин звелів американцю не показуватись.

За дві з половиною хвилини хлопці перетнули терасу і підійшли до пальмового гаю, з краю якого Левко зіпхнув перуанця. Українець ліг на живіт, підповз до кромки і, тримаючи АКМ під рукою, обережно зазирнув у прірву. Сонце давно проскочило зеніт, і, незважаючи на те, що небо затягували тужаві хмари, в той момент західний бік Твердині був освітлений найкраще. Хлопець повів головою наліво, потому направо, придивився до крони самотнього дерева на виступі четвертої тераси і відчув, як корені волосся твердішають, примушуючи чуприну ставати сторчма.

Охоронця ніде не було.

CXLIV

— Може, він за стовбуром? — припустив Сьома.

Семен і Левко, ледь не наполовину звісившись з кромки, зазирали в провалля.

— Кажу тобі, його нема.