Гера потягнув кілька разів носом і закашлявся.
— Ти не переживай так, — товариш поплескав його по коліну. — Тобі ж уже полегшало. Це все дурниці.
Гера похитав головою:
— Ні, не дурниці — це… було.
— Було — що?
— Розумієш, коротке клацання… виникає око діафрагми. Воно розширюється. Я це
Гера схвильовано затягнувся цигаркою.
— …що я дуже довго був десь в
— Що-що? — недовірливо перепитав друг.
— Це як… не знаю… це щось дивне. Іноді в мене вже з’являлося таке відчуття, коли я фотографувався раніше. Але не так надовго як сьогодні…
— Не фотографуйся тоді більше, от і все.
Гера глянув на товариша так, начебто перед ним сидів найбільший у світі дурень.
— Блін! — хіба про це йдеться?
Він сплюнув на підлогу.
— Розумієш, було таке відчуття, наче купу років ти висиш на якійсь стіні й дивишся, дивишся, дивишся… І це триває дуже довго — десятиліттями. А потім, коли все закінчилося, мене знудило.
— Ну, й де ж ти був?
Гера не міг визначити: глузує його друг чи говорить серйозно. Він почухав за вухом і продовжив.
— Ну, коли клацання апарата припиняється, — не знаю, це важко пояснити словами. Загалом, ти немов повертаєшся назад і все забуваєш.
— Що забуваєш?
— Чорт! — роки!