Пішов сигнал.
В Алекса завмерло серце — Головний не відповідав.
Звідкись іздалеку на нього насувалося щось темне і безформне…
Алекс відключився й безсило впав на стілець.
Пізно…
Щось стрімко наближалося…
Він продовжував сидіти й майже апатично прислухатися до цього передчуття.
Його рука раптово метнулася до верхньої шухляди столу.
Через мить двері квартири затряслися від важкого удару…
Поки всі троє за його спиною витріщалися на порожню стіну, де мала бути мумія, Головний укотре за цей вечір спробував утримати себе в руках. І йому це знову вдалося — щось його підтримало, може, відповідальність за трьох людей, які були поруч.
Його погляд останній раз сковзнув порожньою стіною.
Усе! Чхати на Алекса! З нього досить!
Головний повернувся до своїх підлеглих і штовхнув найближчого в груди:
— У машину! Швидко!.. — його окрик вирвав їх з оціпеніння.
Почався рух, спершу сумбурний і неосмислений, — Косий першим кинувся бігти через вітальню в коридор, але перечепився за стілець і з гуркотом упав. Боксер, який ішов за ним (досі стискаючи ручку повної каністри), заплутався в ногах Косого й теж ледь не гепнувся; каністра вивалилася з рук, із відкритого горлечка захлюпав бензин.
Головний із Сивим були відразу за ними. Щоб не створювати колотнечі, Головний пропустив Сивого вперед, поки Косий, що вже був у коридорі, кинувся до вхідних дверей.
Головний швидше почув, аніж побачив, що двері нарешті відчинились.
З того моменту, коли Головний скомандував «у машину!», і всі четверо вилетіли з квартири — в об’єктивному часі пройшло якихось сім секунд.
Ніхто, звичайно, не помітив, що з трьох каністр, які залишилися в коридорі, тепер було тільки дві…