— Те, що ти висів десь у майбутньому на якійсь стіні?
— Дійшло нарешті, — роздратовано видихнув Гера.
— А може, ти валявся в старому альбомі? — продовжував друг. У кутиках його очей танцювали бісики.
— В альбомі? — Гера секунду подумав. — Ні, на стіні. Точно. Та й фото має бути на портрет.
— Отже, ти хочеш сказати…
Гера швидко закивав головою.
— А може, це все через фотографа? Навіть тобі він здається дивним. А я думаю, що він узагалі ненормальний. А що, як він — кан-н-нібал, — останнє слово друг Гери вже прошепотів.
На мить їм обом стало лячно в цьому напівтемному тихому будиночку.
— А знаєш, — продовжив той, — коли я чекав тебе, то подумав… Може, він підсипає якийсь порошок, щоб потім…
— Куди підсипає? — перебив його Гера.
— Ну, як куди? Він же тобі давав щось пити?
— Так це було вже після всього, — відмахнувся Гера.
— Та ну тебе… — образився друг. — Сам усяке мелеш… об’єктив… майбутнє… стіна…
Гера стиснув кулаки:
— А я думав, що тобі можна…
— Дурниці це все! Так не буває!
—
— Це ж звичайний фотоапарат. Клац! — і все. Одна мить. А ти про якийсь
Гера знизав плечима і знітився.
— Може, мені і справді все це здалось… Алексе.