Єдине він знав напевно:
Лозинський схопив із тумбочки довгу викрутку, обернувся навколо своєї осі й зайняв позицію спиною до стіни.
Уся кімната була перед ним як на долоні: сховатися було просто ніде.
Однак, обертаючись, він бічним зором устиг помітити
Лозинський продовжував оглядатися.
— Гаразд! — мовив він уголос, звертаючись невідомо до кого, але хтось явно перебував у кімнаті, і, виставивши трохи вперед свою імпровізовану зброю, повільно, крок за кроком, перетнув кімнату по діагоналі. — Досить морочити мені… голову, чорт візьми! Такі фокуси зі мною не пройдуть, зрозуміло?
Ніякої реакції…
Зосередившись, Лозинський продовжував рухатися кімнатою, вичікуючи, коли невідомий суперник видасть себе сам. Питання типу «хто» й «навіщо» його зараз не цікавили. Всьому свій час…
Він відчув, як за спиною колихнулося повітря… Лозинський зробив різкий крутий розворот, і викрутка зі свистом розсікла…
…порожнечу.
Лікар вилаявся.
А через секунду хтось знову був у нього за спиною. Лозинський вирішив цього разу не квапитися — завмер на місці… і раптом почув:
— Нікудишня реакція! Ви надто повільні…
(немов у вас
— Дивно, як ви узагалі зуміли вижити в цьому світі до сьогоднішнього дня… Х-х-хххх!!! Хх-хххрррр!!!
Це вимовив неймовірно скрипучий голос, що різонув по барабанних перетинках, немов бритва.
І що це за «хххррр»? — наче якийсь величезний рот збирається смачно харкнути, тільки цей звук усе одно здавався значно різкішим і сухішим —
Лозинський більше не рухався, однак намагався визначити відстань до власника цього наймерзеннішого голосу, який він коли-небудь чув у житті.
— Я це викидаю, — сказав Лозинський, повільно відводячи руку з викруткою вбік і розтискаючи пальці.