Донор для небіжчика

Коли та дзенькнула об паркет, хірург швидко розвернувся до гостя, одночасно переносячи вагу тіла на ліву ногу, а праву згинаючи в коліні, щоб завдати удару…

Але коли нога випрямилась і повинна була досягнути мети — вона просто шарпнулась, не зустрівши ніякої перешкоди на своєму шляху… І Лозинський, утративши рівновагу, гепнувся на підлогу.

Падіння оглушило його, як удар по голові.

Утім, щось говорило йому, що основною причиною цього прикрого промаху був зовсім не він, хоча, звичайно, він постарів, іще й як. Падаючи, Лозинський устиг помітити щось сіро-жовте, гнучке і стрімке, якусь неймовірно худу істоту, схожу на людину. Хоча, радше, на гігантського двоногого павука, що пересувався з незбагненною швидкістю і якоюсь навіть сюрреалістичною грацією. Невідома тварина рухалася занадто жваво.

Лозинський прохрипів лайку і знову потягнувся за викруткою, що лежала за метр від нього. І тієї ж миті на його руку опустилося щось дивне, що віддалено асоціювався з людською ногою. Потім знову почувся той самий ріжучий звук, немов шкребли тупим цвяхом по склу.

…Ххх-хххх-ррррхх!!!

Лозинський мимоволі притулив долоню вільної руки до вуха.

— Усе, досить… Я… — він збирався сказати це вперше в житті, — я… здаюся… ЗДАЮСЯ! — гаркнув через силу. — Слово офіцера… Більше ніяких штучок… Я хочу встати…

Він секунду дивився на гротескну ступню, яка придавила його руку; на жовтувату полущену шкіру, до якої прилипли шматочки вологої землі та засохла травинка…

Нарешті ступня відпустила його руку.

За три кроки перед ним стояло щось, що одночасно нагадувало й людську мумію, і двоногого павука, й дерево з якоїсь далекої планети — бродячий жах із кошмарів недоумкуватої дитини…

— Я прийшов тебе вбити, Добрий Лікарю!..

* * *

Ховаючись у густому листі, Герман просидів біля двох годин на дереві, спостерігаючи за вікнами квартири Лозинського. Старий розлогий каштан, що служив йому спостережним пунктом, ріс кроків за тридцять від будинку хірурга.

Була вже десь половина першої ночі, але, незважаючи на пізній час, той не з’являвся. Мабуть, десь затримувався.

Мрячив противний дощ, посилюючись часом до зливи.

Однак Герман не відчував ні дощу, ні вітру — нічого. Втім, відсутності цих відчуттів він теж не зауважував.

Просочуючись крізь крону каштана, вода лилася тонкими струмками на його тіло й, минаючи вигини та западини, безперешкодно падала вниз, немов Герман був лише галузкою дерева чи дивним наростом на його стовбурі, що володіє власним розумом.

Він невідривно стежив за вікнами хірурга Лозинського. Той прийде сам чи когось приведе? Очевидно, лікар був самотній, може, розлучений. Навіть із такої відстані Герман бачив брудні вікна його квартири та недбало засунуті пом’яті штори… — вікна самотнього чоловіка. Вікна, що так невловимо схожі на його власні — не зовні…

Кватирку було відчинено. Саме таким шляхом він збирався потрапити в помешкання хірурга, коли прийде на це час і сприятливо складуться обставини, — можливо, сьогодні. Те, що житло Лозинського розташоване на третьому поверсі, його зовсім не бентежило. Не докладаючи особливих зусиль, Герман здатний був піднятися без зайвого шуму до третього поверху — чіпляючись за віконні рами й вузькі просвіти між цеглинами. За лічені секунди. Його самого це вже анітрошки не дивувало. Як і те, що він дізнається про прихід Лозинського, навіть коли той не стане вмикати світла — він просто побачить за шторами блукаючий квартирою вогник розмитої людської фігури, схожий на радіоактивну примару.

…Після третього приступу Герман пролежав без свідомості до обіду 25 вересня, тобто близько десяти годин. Відкривши очі, він побачив перед собою відірвану собачу голову з відкритими, затягнутими мутною плівкою очима й виваленим язиком. Навколо все було густо заляпане запеченими згустками крові — паркет, стіни й навіть журнальний столик.