Темні таємниці

– Чотарю, ти сам у це віриш? Поліція кидає мене від борту вже не вперше. Якщо зараз вона дізнається, що облажалася, – напевне нічого не робитиме. Інакше доведеться відповідати за службову недбалість.

– У нас навіть за улюблених пані Радзівіл благословенних радянських часів міліція дуже рідко відповідала за службову недбалість. Зараз тим більше.

– Ось ти й відповів, – Ольга вичавила посмішку. – Отже, із якого боку до поліції не підійди, усе нам не на користь. До того ж часу вбито забагато. Навіть якщо ми обоє помиляємося, маючи про поліцію погану думку, прибуття твоєї кавалерії розтягнеться в часі. А ми його не маємо. Яна не має, розумієш? Судячи з усього, вони вбили Євгена. Й спробували перевести стрілки на таксиста, про чиї діяння дуже добре знали. Розуміли: місцева поліція не робитиме нічого, як не ускладнювала собі життя дотепер. Чотарю, їм нічого не завадить убити Яну. І поки її труп, – тут вона поперхнулася словом, та видихнула, повторила: – Поки її труп не знайдено, вона жива.

– Згоден, – кивнув Вадим. – Яна жива ще й тому, що сьогодні ця компашка вирішила прибрати тебе. Цікаво, чому.

– А мене хвилює, навіщо вони взагалі забрали мою дитину й десь тримають її!

– Тут питання окреме. Здається, я розібрався. Тобто, – уточнив він, – знайшов підтвердження своєї версії. Яну з Женею, і не лише їх, у Піщане заманили. Купили страшними казочками від «Харона».

Ольга здригнулася так сильно, що Чотарю здалося – крізь неї пропустили струм. Навіть відступив, аби не вразило його.

– Ти чого?

– Харон. Звідки знаєш?

– Так називається фірма нашого дачника Гнатюка. Вона ж фінансує таке собі виданнячко, і мені здавалося, що він так бавиться. Та й людям так здається.

– Харон Друг, – випалила Ольга.

– Тобто?

– Так називається група в Фейсбуці. Зранку про неї згадали батьки Євгена. Якби тут був Інтернет…

– Кажи.

– Там закликають охочих побачити паралельну реальність. Такі речі бувають, треба просто вірити, – повторила почуте. – Женя любив подібні речі, вівся на них. Ми ж знаємо: ще пацаном тікав із дому, шукав кращих світів чи щось таке. Якось надибав цікаву для себе сторінку, підкинув Яні. Вони ж на одній хвилі… були.

– Яна теж тікала з дому?

– Ні. Але… – Ольга пошукала потрібних слів. – Її постійно кудись тягнуло. Чомусь же побачила в дивному Жені споріднену душу.

– Чекай, – Вадим зосередився, клацнув пальцями. – Заплави раптом згадали про таке захоплення свого покійного сина. Поставили до відома тебе. Ти не знала, що Макар Гнатюк причетний до згаданої сторінки. Щось зробила?

– Послала запит, хотіла долучитися.

– Себе назвала?