Темні таємниці

Поки їхали, мовчали. Тим часом споночіло, і всередині Ольги почав ворушитися лиховісний зрадницький хробачок. Їх двоє, надворі темно, почати пошук й здобути потрібний результат уже складно. Проте альтернативою було їхати в Шацьк, викликати поліцію й гаяти час. Що з огляду на жахливе відкриття було ще менш можливим та бажаним. Лишалося покластися на себе, на удачу й на ефект несподіванки.

Також – на Тамілу Радзівіл. Схоже, їй теж присутність на власній території дачника Макара Гнатюка не дуже до душі. Раптом вона про щось здогадується й зможе допомогти. До того ж Чотар ураз додумався: якщо Яну десь і тримають, то перше можливе місце – хутір, уподобаний Хароном. Дуже просто, проте там, де легко знайти, зазвичай шукають в останню чергу.

І все ж таки Вадим утримався від того, аби відразу рушати на підозрілий хутір.

Місце вибрано так, аби все довкола було видно мов на долоні, пояснив свою думку. Навіть уночі. Краще трохи почекати, усе обмізкувати, зорієнтуватися на місцевості. Без допомоги аборигенів не обійтися, тому кандидатура пані Радзівіл тут підходила найкраще, як не крути. Єдине, чого стереглися обоє, – аби не налякати жінку.

У селах лягають рано.

Особливо у таких, як Піщане.

В’їхавши в занурене в темряву й тихе село, Вадим скинув швидкість, намагаючись згадати, де шукати хату головихи. Зрозумівши – учора не дізнався, бо не мали потреби, вирішив іти шляхом найменшого опору. Усі шляхи тут вели до покинутого санаторію, і хвилин за двадцять вони дісталися до воріт «Затишку». До них тут же з гавкотом кинулася знайома трійця – Атос, Портос і Араміс. Потім з-за брами виткнувся невдоволений сторож, проти ночі ще дужче схожий на лісового мешканця.

На диво, довго гарикатися з ним не довелося. Ілько Демчук навіть не спитав, для чого їм пані Радзівіл. Буркнув – от, мовляв, припхалися, то нікому не треба, тут, бач, вчастили. Але дізнавшись, що прибулі мають до Таміли Григорівни важливу справу, нічого більше не спитав, дуже просто, на пальцях, пояснив, як до неї дістатися. Ще п’ятнадцять хвилин – і «опель» під’їхав до потрібної хвіртки.

Виявляється, сільська головиха мешкала недалеко від своєї, як вона висловилася, контори. На відміну від довколишніх хат, у неї світилося. Назустріч теж вибіг пес, грізно прогавкав. Господиня не забарилася, вийшла на ґанок, запитала в темряву:

– Кого?

– Доброго вечора! – виступив наперед Вадим. – Ми вчора були у вас, Григорівно. Батьки Яни Барви.

– Ну? Проти ночі вирішили сюди вибратися?

– Якщо проти ночі заїхали до вас – причина серйозна. Дозвольте зайти?

Таміла спустилася, ляснула долонею по стегну, підкликаючи пса. Той поміняв гнів на милість, навіть почав лащитися, ніби не він щойно хотів учепитися в якусь частину тіла непроханих гостей.

– Заходьте, не вкусить.

– Собаку годують, аби кусав, – зауважила Ольга. – Інакше для чого.

– Проходьте вже, – Таміла погано приховувала роздратування.

Чотар із Ольгою ступили в хату, аж тоді хазяйка відпустила пса. Увійшла слідом, зачинила двері.

– Я вас слухаю. Тільки, аби знали, багато часу не маю. Ми тут рано вкладаємося.

– Зрозуміло. Проте, Таміло Григорівно, не хочу обіцяти нічого, – мовив Вадим. – Так само не хочу зараз долучати до справи відповідні органи.