Темні таємниці

– Про що говорите?

– Про поліцію.

– Нам тут лиш поліції бракувало. Хоча… Раптом нашим старим людям від того стане цікавіше. Хоч якась розвага.

– Ви серйозно зараз?

– Ні. А ви?

Проста відповідь чомусь загнала Чотаря в глухий кут. Помітивши це, Таміла кивнула:

– Проходьте в кімнату.

Кімнат виявилося три. Усі – прохідні, зараз вони зайшли в найбільшу. Ольга хоч бачила подібну обстановку не раз, усе одно не могла звикнути, що повсякчас потрапляє в дитинство та юність, років на тридцять назад, коли типові меблеві «стінки» стояли в кожній хаті, вільні стіни прикрашали килими, а підлогу – довгі смугасті доріжки. Тут навіть пахнуло інакше, ніж у сучасних помешканнях, хай збудованих у ті часи, та все одно – оновлених не менш модними «євроремонтами».

Ольга зупинилася біля комода.

Чотар став біля неї, пропускаючи господиню вперед. Тепер вони обоє могли добре розгледіти її. Таміла ніби не збиралася спати. Принаймні халат ні про що не говорив, це лише домашній одяг.

– Слухаю. Якщо можна, не довго.

– Як піде.

– Ви забагато собі дозволяєте. Вриваєтесь…

– Ми приїхали. Чемно попросилися. Ви нас пустили, – мовив Чотар.

– Нехай так. Що далі?

– А далі, Таміло Григорівно, знову поговоримо про Яну. – Вони зі своїм другом пішли звідси.

– Ви особисто бачили це?

– Гнатюк сказав. При вас. Учора.

– А тепер є підозра: Гнатюк збрехав. Він знає, де Яна. Тримає тут, у Піщаному.

Таміла спохмурніла.