Темні таємниці

– Бути не може.

– Може.

– Я б знала.

– Отже, ви не знаєте, – Вадим облизав сухі губи. – До речі, ваша вода знаменита… Дайте напитися.

– Усе як має бути, – криво посміхнулася господиня. – Дайте води напитися, бо так їсти хочеться, що переночувати ніде.

– Тільки води.

Таміла вийшла на кухню.

Ольга вирішила не втручатися в розмову до останнього. Нехай уже Чотар сам дограє цю партію. Знічев’я глянула на комод.

Хазяйка повернулася з емальованим кухлем, з якого посміхався кумедний ведмедик із ромашкою в правій лапі.

– Дякую.

Чотар аж тепер відчув, наскільки спраглий. Вода виявилася холодною, заледве не крижаною, і таки дуже смачною. Він уже готовий був повірити: тут, у Піщаному, природа працює на довгожителів.

– Давно бачили вашого мисливця чи дачника, як там правильно? Макара Гнатюка, – він поставив кухоль на комод.

– Нині будній день. Ніби його машини тут не було, – Таміла глянула на Ольгу. – Може, вам водички?

Ольга кинула на хазяйку дивний погляд.

– Не думала, що у вас тут таке можливо. Хвалений клімат…

– Ви про що?

– Ага, ти про що? – здивовано спитав Вадим.

Позіхнув.

От що значить другу добу на ногах.

– Алергія в кого? – Ольга взяла з комода пластинку таблеток. – Лоратадин. А ось зодак. Моя Яна такі приймає, у неї алергія на рибу, – вона насторожилася. – Чекайте, тут же аптеки ніде нема. Де ви це взяли? У вас алергія… Таміло Григорівно?