– Де Яна? – повторила Ольга.
– Кажу вам – тут, на цій території. Ваша донька не знає, яку місію виконує.
– Місію?
– Ви теж цього не зрозумієте, – прибравши посмішку, Таміла зітхнула з відчутним сумом.
– Я? – Ольга тицьнула себе вказівним пальцем у груди.
– Не ви персонально, – терпляче пояснила лікарка. – Такі, як ви. Подібні до вас. Нібито успішні, благополучні мешканці великих міст. Та не обов’язково великих. І не конче міст, щоб ви розуміли. Є містечка, котрі збереглися й не занепали. Бо вони були, є або певної миті стали комусь потрібні. Про ваш Київ узагалі не кажу.
– Він і ваш теж.
– Хіба за місцем народження, – парирувала Таміла. – Уже сорок років як моє рідне місце, місце моєї сили – тут, у Піщаному. Сталося так, що це місце вирішили позбавити сили байдужі до всього люди. Не про тих, хто при верховній владі, мова. Місцевим, у Луцьку, навіть у Шацьку досить було мати бажання, аби не прирікати наше село на повільну смерть. Для цього треба небагато: інтерес, трішки грошей. Усе інше зробить матір-природа. Вона тут унікальна, я вже казала вам.
– І далі що?
– А те саме. Усім начхати на нас і таких, як ми. Піщане навіть відрізали від транспортного сполучення. Бач, не вигідно. Кого тут возити, діди з бабами. Не знають, навіть уявити не годні: тутешні діди з бабами здоровіші й молодші за свій реальний вік щонайменше років на десять. Можуть бути корисними, їх, нас усіх, не можна списувати з рахунків. Як би це зараз не прозвучало, нас почали повільно вбивати.
Ольга сповзла з ліжка, стала на рівні, виклично подивилася Тамілі в очі.
– Прозвучало саме так, як треба. Зараз пояснили, чому почали вбивати ви.
2
Чотар отямився на підлозі.
Спершу не зрозумів, де він. Під стелею тьмяніла лампочка на дроті. Під ним – обтягнутий дерматином мат із тих, що були в школі його дитинства на уроках фізкультури. Поворухнувшись, відчув кайданки на заведених за спину зап’ястках. Спробував покрутити головою й переконався: у місці, куди його закинули, крім підстеленого мата, нема нічого, включно з вікнами.
А ще Вадим спіймав себе на недоречній у його ситуацій думці.
Він виспався.
Як і чому відключився, згадати не міг. Щось пов’язане зі смачною холодною водою. Проте на той момент він справді валився з ніг від утоми. Скільки так полежав, на який час його вимкнуло – не має значення. Важливіше, організм отримав нехай невелику, але все ж можливість перезавантажитися.
Розірвати кайданки Чотар не міг, та й не збирався марнувати сили. Кілька років тому вже опинявся в схожій ситуації. Тільки тоді його тримали на голій підлозі в темній кімнаті, час від часу били, він навіть сам почав підставляти голову під удари, аби швидше зомліти. Та між серіями екзекуцій із ним розмовляли.
Якщо розрахунок правильний, незабаром на розмову прийдуть і сюди.
ebooksa