Темні таємниці

– Ласкаво просимо! – перше почуте від нього за весь час.

Ольга обережно ступила всередину.

Яни не побачила.

Невеличке квадратне приміщення, яке водночас нагадувало лікарняну палату й відносно комфортну камеру, виявилося порожнім. Застелене білим простирадлом ліжко біля стіни, маленька біла тумбочка, за ширмою – куточок для душу й туалету. Поруч – рукомийник, за розміром подібний до іграшкового. Жодного вікна, лиш вентиляційний отвір.

– Де…

Ольга повернулася, але запитати не мала кого. Двері зачинилися, клацнув замок. Про всяк випадок штовхнула їх, переконалася – міцно. Не маючи, що робити далі, вона лягла на ліжко, не скидаючи взуття. Світло галогенної лампи дратувало, та вимкнути не вдалося, не знайшла вимикача.

Якщо Яна десь тут, тепер Ольга чітко уявляла собі становище доньки.

Нічого не лишалося, крім заплющити очі, затулити рукою. Думки роїлися, ніяк не збиваючись купи. Вона не могла дати їм ладу, заплуталася, бо все розбивалося об її, Яни й Чотаря теперішнє становище. Ольга не знала, що з ними буде далі.

І найбільше дратувала неможливість діяти, як звикла.

Дивно, але вдалося трохи подрімати. Це був неспокійний, уривчастий, але все ж таки сон, здатний дати відпочинок і нові сили. Вона могла б заснути міцніше, та в дверях раптом клацнув замок. Поки вони відчинялися, Ольга сідала на ліжку. Хто б не заходив, вона відчувала непереборне бажання кинутися, учепитися в горло.

– Знову добрий вечір!

Таміла Радзівіл, у білому накрохмаленому халаті, із такою самою хрусткою від крохмалю шапочкою на голові, незмінних круглих окулярах із сучасною оправою.

– Де Яна? – різко запитала Ольга.

– Тут, – спокійно відповіла Таміла, акуратно причиняючи двері. – Ви з вашим другом досить швидко вирахували правильне місце. Треба подумати, де ми помилилися, і внести корективи в питання безпеки. Здається, багато часу минуло, хоча ви вперше заїхали сюди трохи дві доби тому.

– Ви на нас чекали.

– Не брехатиму – чекали.

– І знали від вашого спільника, того товстого трупоріза з Шацька, що ми з Чотарем не подружжя. Ніхто, крім нього, не міг вам цього сказати.

– Знову не брехатиму, – Таміла легенько посміхнулася. – Треба ж у Шацьку знайти саме ту людину, яка нам допомагає.

– Вашого спільника.

– Називайте, як хочете. Цікаво було споглядати, як ви старанно граєте в чоловіка й дружину.